Джек Керуак - На дорозі

– А що? – запитали ми.

– Ну, у мене е невеличкий карнавал, он там за пару миль по дорозі, і я шукаю якихось хлопців, які хотіли б заробити копійку. У мене там є рулетка і дерев'яне колесо, знаєте, таке, на яке чіпляєш ляльки і випробовуєш свою долю. Якщо, хлопці, захочете на мене працювати, можете заробляти тридцять відсотків з виграшу.

– А проживання і їжа?

– Ліжко буде, але не їжа. Харчуватись будете в місті. Ми трохи подорожуємо. – Ми задумались. – Це добра можливість, – сказав він і терпляче чекав, поки ми приймемо рішення. Нам було якось не по собі, ми не знали, що й сказати, тим більше, що я не хотів зав'язуватися з карнавалом. Мені так кортіло добратись до компанії у Денвер.

Я сказав:

– Я не знаю, я поспішаю і в мене обмаль часу. – Еді сказав те саме, і старий, махнувши рукою, пішов до своєї машини й поїхав. Ну й ну! Ми посміялись з усього цього й поміркували, як це все могло бути. Я уявив темні, повні куряви ночі і обличчя небрасківських родин, які проходять повз нас із червонощокими дітьми, які на все дивляться з подивом, і я знаю, що відчув би себе, як сам диявол, заманюючи їх дешевими карнавальними штучками. І чортове колесо, що крутиться в темряві рівнин, і, Господи, ця сумна карусельна музика, і я весь час намагатимусь повернутися до своєї мети, а спатиму я в якомусь позолоченому вагоні на купі картопляних мішків.

Еді виявився досить неуважним попутником. До нас під'їхала смішна стара таратайка, за кермом сидів дідусь; таратайка була зроблена із якогось алюмінію, квадратна, немов коробка, – це був точно трейлер, але безумовно якийсь дивний, божевільний, небрасківський саморобний трейлер. Він їхав дуже повільно і зупинився. Ми підбігли; дідусь сказав, що може взяти тільки одного з нас; без єдиного слова Еді заскочив усередину й повільно погуркотів далі, вдягнений у мою шерстяну шотландку. Ну, що ж, я подумки попрощався з сорочкою; так чи так, вона мала лише сентиментальну цінність. Я дуже довго чекав у нашому власному огидному Шелтоні, десь декілька годин, мені здавалося, що вже вечоріє; але насправді все ще стояв день, лише вкрай темний день. Денвер, Денвер, як же мені добратися до Денвера? Я вже майже здався і сів за чашкою кави, аж раптом зупинилась досить новенька машина, а за кермом був молодий хлопець.

– Тобі куди?

– У Денвер.

– Ну, я тебе можу підвезти на сто миль у той бік.

– Чудово, чудово, ти врятував мені життя.

– Я сам, бувало, мандрував автостопом, тому завжди готовий когсь підвезти.

– Я б теж, якби мав машину. – Ми заговорили, і він розказав мені про своє життя; воно не було дуже цікавим; я ненадовго заснув і прокинувся біля Гетенбурга, де він мене й висадив.

Розділ четвертий

НАЙКРУТІША подорож мого життя ось-ось мала розпочатись: вантажівка з відкритим кузовом, у ньому розляглося шестеро чи семеро хлопців, а водії – двоє білявих фермерів із Мінесоти – підбирали кожну душу, яку зустрічали дорогою; найусміхненіша, весела пара привабливих селянських хлопців, про зустріч з якою можна лише мріяти; обидва вдягнені в бавовняні сорочки й комбінезони; обидва зі здоровенними зап'ястями і відкритими, широкими усмішками для всіх і всього, що зустрічалось їм на шляху. Я підбіг:

– Чи є ще місце? – Вони відповіли:

– Звичайно ж, застрибуй, місце є для всіх.

Я не встиг схопитись за задній борт, як вантажівка рвонула далі; я зігнувся, мене підхопив один із хлопців, і я сів. Хтось передав пляшку сивухи з рештками на дні. Я влив у себе ковток на дикому, ліричному і зволоженому дощем повітрі.

– У-у-х, погнали! – крикнув хлопець у бейсбольній кепці, і вони розігнали вантажівку аж до сімдесяти, обганяючи всіх дорогою. – Ми вже їдемо на цій бісові штуці з самого Де-Мойна. Ці хлопці ніколи не зупиняються. Час від часу треба крикнути, щоб злізти відлити, інакше треба відливати в повітря, і тримайся, брате, тримайся.

Я роздивився всю цю компанію. Там було два молоді фермери з Північної Дакоти в червоних бейсбольних кепках, це і є стандартна кепка для північно-дакотського фермера, вони прямували на врожаї; їхні батьки відпустили їх у дорогу на літо. Там також було два молодих міських хлопця з Колумбуса, Огайо, шкільні футбольні гравці, вони жували жуйку, підморгували, співали на вітерці й розповіли, що на літо їдуть автостопом через Америку.

– Ми їдемо у Ел-Ей! – крикнули вони.

– А що там?

– А чорт його знає. Яка в біса різниця?

Також там був високий худорлявий хлопець із підозріливим поглядом.