Джек Керуак - На дорозі

Спереду водії помінялися місцями; свіжий брат давав газу, як тільки міг. Дорога також змінилась – посередині були горби, пологі краї й рови в чотири фути з обох боків були такі, що вантажівка підскакувала й гойдалася в обидва боки, на диво, лише тоді, коли на протилежній смузі не було машин – і я був впевнений, що нас перекине. Але нони були крутими водіями. Як вони тільки об'їхали неб-расківську шишку – шишку, яка стирчить на все Колорадо! Скоро я зрозумів, що був у Колорадо, і хоча офіційно ми ще в нього не в'їхали, залишалося прямувати на південний захід до Денвера лише декілька сотень миль. Я кричав від щастя. Ми передавали пляшку. Величні сяючі зорі зійшли на небо, а піщані дюни праворуч посмурніли. Я відчув себе стрілою, яка летить просто в ціль.

Раптом Місісіпі Джин повернувся до мене, прокинувшись зі своєї схрещеної, терпеливої пози і сказав:

– Ці степи нагадують мені Техас.

– А ви з Техасу?

– Ні, сер, я з Грін-вела Міззі-сіпі. – Саме так він це сказав.

– А той малий звідки?

– Він вскочив у якусь халепу в Місісіпі, тож я вирішив йому допомогти. Хлопець з міста ніколи не виїжджав. Я дбаю про нього, як можу, він ще дитя. – Хоча Дін був білим, у ньому було щось від мудрого змученого, старого негра і щось дуже схоже на Елмера Хасела, нью-йорксько-го наркомана, такий собі залізничний Хасел, подорожуючий епічний Хасел, котрий перетинає країну щороку, на південь узимку і на північ улітку, і все це тільки тому, що нема такого місця, яке б йому не остогидло і тому, що мандрувати можна не кудись, а всюди, мандрувати під зорями, і бажано зорями Заходу.

– Я був у Ога-дені декілька разів. Як хочеш їхати в Огаден, я маю пару друзів, до яких можна заскочити.

– Я їду в Денвер із Шаєна.

– Чорт, ну тоді їдь прямо туди, так їхати щодня не випадає.

Це також була приваблива пропозиція. Що ж було в Огадені?

– А що таке – Огаден?

– Це місце, через яке більшість хлопців проїжджає і завжди там зустрічаються; ти там завжди кого-небудь зустрінеш.

Раніше я ходив у море з високим кістлявим хлопцем з Луїзіани на ім'я Великий Слім Газард, Вільям Голмз Га-зард, і був він волоцюгою із власної волі. Коли він був маленький, то бачив, як до його матері причепився волоцюга і попросив шматочок пирога, вона його пригостила, а коли волоцюга пішов геть, малий спитав:

– Ма, а що це за чоловік?

– А-а, це волоцюга.

– Ма, я хочу колись стати волоцюгою.

– Закрий рота, Газарди таким не займаються. – Але він ніколи не забув той день, і коли виріс, після недовгої футбольної кар'єри за команду університету Луїзіани, почав бродяжити. Великий Слім і я провели не одну ніч, розказуючи історії, плюючись тютюном у паперові стаканчики. У поведінці Місісіпі Джина було щось схоже на Великого Сліма Газарда, тому я запитав:

– Чи тобі не доводилось десь зустрічати хлопця на ім'я Великий Слім Газард?

Він відповів:

– Маєш на увазі такого високого хлопця, котрий голосно сміється?

– Ну, це його нагадує. Він сам з Рустона, Луїзіана.

– Точно. Звати його Луїзіана Слім. Я справді зустрічав Великого Сліма.

– І він колись працював на нафторозробках у східному Техасі?

– Так, у східному Техасі. А тепер переганяє худобу.

І це було абсолютно точно; все-таки я не міг повірити, що Джин справді знає Сліма, котрого я шукав роками.

– А ще працював на буксирах у Нью-Йорку?

– Ну, цього вже я не знаю.

– Ти, напевно, знав його лише на заході.

– Може бути. А я ніколи не був у Нью-Йорку.

– Ну, чорт, я вражений, що ти його знаєш. Це велика країна. Але я знав, що, напевно, ти його знаєш.

– Так точно, сер, я знаю Великого Сліма дуже добре. Завжди щедрий з грішми, поки вони в нього є. Такий здоровий, сильний хлопець; я бачив, як він одним ударом нирубив копа в Шаєні.

Це було схоже на Великого Сліма; він завжди відтрено-нував цей один удар у повітрі; він був подібним на Джека Демпсі або скоріше на молодого Джека Демпсі, котрий любив випити.

– От гад! – закричав я в повітря, випив іще ковток і нідчув себе досить непогано. Потоки вітру у відкритій вантажівці стирали кожен ковток, вони стирали погані наслідки випитого, а добрі засідали глибоко в животі. – Шаєн, ось і я! – співав я. – Денвер, стережись свого хлопця.

Монтана Слім повернувся до мене, тицьнув пальцем на мої черевики і гостро пожартував, без жодного натяку на посмішку:

– Ти думаєш, якщо їх посадити в землю, щось із них виросте? – Інші хлопці почули його й засміялись. Це справді були найбезглуздіші черевики в Америці; я їх узяв навмисно, бо не хотів, щоб пітніли ноги на спекотній дорозі і, коли не брати до уваги Ведмежу гору, вони виявились найкращим взуттям для моєї подорожі. Я посміявся разом з ними. Черевики уже розвалювались, шматочки фарбованої шкіри стирчали, немов шкірка свіжого ананаса, і з дір вилазили пальці. Тож ми випили ще по ковтку і знову посміялись. Неначе уві сні, ми пролітали містечка в повній пітьмі, проїжджали довгі смуги врожайної землі й ковбоїв серед ночі. Вони не встигали голову повернути, як ми пролітали повз них і бачили, вже з другого, так само темного краю містечка, як вони ляскають себе по нозі: ми були доволі смішною компанією.