Джек Керуак - На дорозі

Дін прийшов вчасно.

– Все точно, – оголосив він. – Я розійдусь із Мерілу, одружуся з Каміл і поїду жити з нею у Сан-Франциско. Але лише після того, як ми з тобою, любий Карло, поїдемо в Техас, знайдемо Старого Бика Лі, того старого біса, якого я так ніколи й не зустрічав і про якого ви мені стільки розказували, і лише тоді я поїду у Сан-Фран.

Потім вони приступили до діла. Вони сиділи на ліжку, схрестивши ноги і дивилися один одному у вічі. Я спостерігав, примостившись на сусідньому кріслі. Вони почали з якоїсь абстрактної думки, обговорили її; нагадали один одному якусь іншу абстрактну думку, забуту в потоці речей; Дін вибачився й пообіцяв повернутися до неї і з нею розібратись, наводячи різні приклади. Карло сказав:

– І коли ми переходили Вейзі, я хотів тобі сказати те, що думаю про твоє схиблення на карликах, але саме тоді, пам'ятаєш, ти показав на того старого босяка в подертих штанях і сказав, що він схожий на твого батька.

– Так, так, звичайно, я пам'ятаю; і річ не тільки в цьому, але все це дало поштовх моєму власному потоку думок, щось справді дике, я хотів тобі розповісти, але забув, а зараз ти мені нагадав… – І тут народились дві нові ідеї. Вони їх перемололи. Потім Карло спитав Діна, чи той був чесний і особливо чи він був чесний із ним у глибині Душі.

– Чому ти знову про це питаєш?

– Я хочу знати іще одну річ…

– Але, любий Селе, ти собі слухаєш, он там сидиш, давай спитаємо у Села. Що він нам скаже?

І я сказав:

– Ця остання річ, Карло, це те, що неможливо збагнути. Ніхто не може добратися до тої останньої штуки. Ми живемо і сподіваємося, що піймаємо її раз і назавжди.

– Ні, ні, ні, ти мелеш дурниці і якусь вулфіанську романтичну помпезність! – сказав Карло.

Дін додав:

– Я зовсім не це мав на увазі, але ми дамо Селу право на власну думку, і між іншим, чи не здається тобі, Карло, що є певна гідність у тому, як він там собі сидить і оцінює нас, божевільний сучий син, приїхав аж сюди через усю країну – старий Сел не скаже, старий Сел не скаже.

– Не те, що я не скажу, – я запротестував. – Я просто зовсім не розумію, на що ви натякаєте. Я знаю, що це занадто для будь-кого.

– Все, що ти кажеш, – негатив.

– Так що ж ви тоді намагаєтесь зробити?

– Скажи йому.

– Ні, ти скажи йому.

– Нічого казати, – мовив я і засміявся. На мені був капелюх Карло. Я натягнув його на очі. – Я хочу спати, – додав я.

– Бідний Сел завжди хоче спати. Вони почали знов:

– Коли ти позичив той п'ятачок, щоб заплатити за курячі стейки…

– Ні, чоловіче, за чилі! Пам'ятаєш, «Техаська Зірка»?

– Я переплутав це з вівторком. Коли ти позичив той п'ятачок, ти сказав, слухай сюди, ти сказав: «Карло, це я тебе останній раз обдурюю», наче справді ти мав на увазі, що я погодився на те, щоб ти мене більше не дурив.

– Ні, ні, ні, я не це мав на увазі – будь-ласка зверни увагу, любий друже, на ту ніч, коли Мерілу плакала в кімнаті, коли я звернувся до тебе з надзвичайною щирістю, у яку ми удвох не вірили, але знали її мету, тобто, цією моєю грою я показав, – але почекай, річ не в цьому.

– Звичайно, не в цьому! Бо ти забуваєш, – але я перестану тебе звинувачувати. Так, ось, що я казав… – Так попи розмовляли всю ніч. На світанку я прокинувся. Вони довершували останні ранішні справи. – Коли я тобі сказав, що через Мерілу повинен лягти спати, тобто мені треба побачитися з нею сьогодні вранці о десятій, я не використовував свій безапеляційний тон, зважаючи на твій нещодавній коментар про непотрібність сну, але це тільки, тільки тому, май на увазі, що я абсолютно, безумовно, просто І без усяких але, повинен зараз спати, тобто, чувак, у мене заплющуються очі, вони аж почервоніли, вони болять, вони втомлені та змордовані…

– Ах, дитино, – сказав Карло.

– Нам просто треба лягти спати. Давай зупинимо цю машину.

– Ми не можемо зупинити машину! – кричав, немов божевільний, Карло. Заспівали перші пташки.

– Зараз, як я підійму руку, – сказав Дін, – ми перестанемо говорити, ми просто зрозуміємо, без усяких проблем, що ми перестаємо говорити і йдемо спати.

– Ти так не зупиниш машину.

– Зупиніть машину, – сказав я. Вони зиркнули в мій бік.

– Він весь цей час не спав і слухав. Про що ти думав, Селе? – Я сказав їм, що важав їх неймовірними маніяками і що я прослухав їх усю ніч, неначе спостерігач за механізмом годинника заввишки до верхівки перевалу Берто, зробленого з найкрихітніших деталей найделікатнішого годинника на світі. Вони посміхнулись. Я показав на них пальцем і сказав: