Джек Керуак - На дорозі

– Весь вертикальний штат Техас лежить перед нами, Селе, – сказав Дін. – Раніше ми його перетинали горизонтально. І це так само довго. За декілька хвилин ми будемо в Техасі, виїдемо з нього не раніше як завтра в цей самий час, і не зупинятимемося. Подумайте.

Ми поїхали далі. За величезними просторами ночі лежало перше техаське містечко, Далгарт, котре я минув у 1947-му. Воно мерехтіло на темній землі планети, за п'ятдесят миль від нас. Земля під місячним сяйвом була лише заростями мескітів та пустирника. На горизонті сяяв місяць. Він товстішав, ставав великим та іржавим, танув і котився, поки ранкові зорі не заспокоїлись і роси стали залітати в наші вікна, – ми їхали далі. Після Далгарта -малесенького містечка – ми котилися в бік Амаріло і доїхали до нього вранці, посеред трав, зрошених вітрами, які ще декілька років тому хитались навколо бізонячих наметів. Тепер з'явились заправки і нові музичні програвачі 1950-го року з величезними розцяцькованими фасадами, щілинами під десять центів і жахливими піснями. Від Амаріло у Чілдрес, ми з Діном забивали у Стена сюжет за сюжетом з книжок, які ми прочитали, він нас просив і хотів знати. За Чілдрес, на гарячому сонці, ми звернули просто на південь на меншу дорогу і пролетіли через бездонну порожнечу до Падука, Гатрі та Абіліна, Техас. Дін повинен був поспати, і ми зі Стеном сиділи попереду й вели машину. Стара машина горіла, скакала і старалась їхати далі. Величні хмари жорстоких вітрів дули на нас із блискучих просторів. Стен продовжував історії про Монте-Карло, Кан-сюр-Мер і голубі місця біля Ментони, де темношкірі люди блукали повз білі стіни.

Техас незаперечний – ми повільно в'їхали у Абілін, і всі прокинулись, щоб подивитись на нього.

– Уявіть, як жити в цьому містечку за тисячі миль від міст. О, о, он там біля колій, це старий Абілін, ось де відправляли корів, відстрілювались від усякого непотребу й пили самогон. Дивіться, он там! – кричав Дін у вікно, його рот скривився, як У. К. Філдс. Йому було байдуже до Техасу і будь-яких інших місць. Червонолиці техасці не звертали на нього уваги і бігли далі по тротуару. Ми зупинились поїсти на шосе на південь від міста. Ніч здавалася за мільйон миль від нас, і ми поїхали далі в бік Кол-мана і Брейді – серце Техасу, дикі простори, лише інколи з'являється хатка біля спраглого потічка, грунтові дороги по п'ятдесят миль і нестерпна спека.

– Стара добра Мексика ще так далеко, – сонно сказав Дін позаду, – так, що давайте далі, хлопці, і на світанку ми будемо цілувати сеньйорит, бо цей старий «Форд» може їхати, якщо вміти з ним говорити і вмовляти їхати далі, ось тільки, думаю, зад відвалиться, але будемо переживати, коли вже туди дістанемося.

І він знову заснув.

Я сів за кермо і їхав до Фредриксбурга, і тут я знов перетинав стару карту, те саме місце, де ми з Мерілу трималися за руки засніженим ранком 1949-го, і де була Мерілу тепер?

– Дми! – крикнув Дін уві сні, я думаю, йому снився джаз у Фріско та, можливо, мексиканське мамбо.

Стен невпинно говорив; Дін завів його попередньої ночі, і тепер він уже ніколи не зупиниться. Тепер він був у Англії, їхав автостопом англійськими дорогами, з Лондона в Ліверпуль, з довгим волоссям, у подраних штанях, і дивні англійські водії вантажівок підвозили його в темряві європейської порожнечі. Наші очі були червоні від постійних вітрів старого Техасу. У наших животах був камінь, і ми знали, що наближаємось, навіть якщо й повільно. Машина з величезним зусиллям їхала сорок. Після Фреде-риксбурга ми вибрались на грандіозні західні високі простори. Об наше лобове скло розбивалась мошка.

– Тепер ми спускаємось у спекотні краї, хлопці, пустельні щурі та текіла. Це я вперше так далеко на півдні Техасу, – додав Дін із подивом. – Хай йому чорт! Ось куди мій старий приїжджає на зиму, хитрий старий лис.

Наприкінці пагорба заввишки в п'ять миль ми опинилися в абсолютній тропічній спеці, і перед собою побачили світло Сан-Антоніо. Було відчуття, що це справді колись була мексиканська територія. Будинки біля дороги були інші, заправки гірші, вуличних ліхтарів менше. Дін із задоволенням сів за кермо і ввіз нас у Сан-Антоніо. Ми в'їхали в місто в дикості розвалених мексиканських халабуд з підвалами та кріслами-качалками на ґанку і зупинились на божевільній заправці, щоб поміняти масло. Мексиканці стояли навколо під палючим світлом лампочок над головами, які почорніли від літніх жуків долини, вони діставали із коробки пиво й кидали гроші в працівника заправки. Цілі сім'ї тинялася навколо з таким же заняттям. Навкруги були сараї, обвислі дерева, а в повітрі стояв гострий запах кориці. Невгамовні дівчата-підлітки пробігали повз нас із хлопцями.