Габриэль Маркес - Осінь патріарха

Справжній міф здатен створити ілюзію цілковитої вірогідності, якої не може похитнути неправдоподібність, навіть фантастичність сюжету. Гарсіа Маркес користувався цим, на це він спирався ще в “Ста роках самотності” (1967) - романі, що приніс йому світову славу: в містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; священик падре Никанор демонструє силу християнської віри, здіймаючись на кілька сантиметрів над поверхнею землі а Ремедіос Прекрас- на взагалі злітає в небо; худоба одного з Буендіа, Ауреліано Другого, неймовірно плодиться завдяки присутності його любострасної подруги мулатки Петри Котес; околицями Макондо блукає Агасфер; старий циган Мелькіадес помирає, воскресає, знову помирає, але й після цього вряди-годи з’являється у відведеній для нього в будинку Буендіа кімнатці, де заплутався час і тому “завжди стоїть березень і завжди понеділок”; чоло численних синів полковника Ауреліано Буендіа позначене невитравним знаком і т. д.

Зрозуміло, Гарсіа Маркес не вірить у всі ці дива й не припускає, що в них вірять читачі. І все-таки роль фантастики в нього і в європейських письменників багато в чому різна. Хоч би як Гарсіа Маркес насміхався з власних вигадок, хоч би як дезавуював їх; вони в нього є чимось природним, таким, що само собою розуміється, невід’ємною частиною зображуваного ним світу. Наприклад, літаючі циновки - не метафора, не алегорія, а ніби цілковито матеріальна, незаперечна і тим самим міфічна реалія. Ось, як, скажімо, письменник іронічно і водночас з якоюсь невблаганною логікою тлумачить пов’язані з цією реалією невдачі діловитого грінго: “Містер Герберт був власником кількох прив’язаних аеростатів, він об’їздив з ними півсвіту і скрізь мав чудові прибутки, але йому не вдалося підняти в повітря жодного з мешканців Макондо, бо для них прив’язаний аеростат був кроком назад після того, як їм пощастило побачити й випробувати літаючу циновку циган”.

І на тлі цієї міфізованої реальності природно виглядають великомасштабні, гіперболічні герої, ці сини, онуки й правнуки того першого Хосе Аркадіо Буендіа, який з купкою сміливців продерся крізь непрохідну сельву і заснував Макондо.

Люди з роду Буендіа могутні, глибокі, трагічні, невгамовні, наївні й темні. Вони чимось схожі на добрих раблезіанських велетнів, тільки, на відміну від останніх, позначені печаттю самотності. Власне, Буендіа - персонажі не так міфічні, як епічні. Герой первісного архаїчного міфа не є об’єктом для наслідування. Такий Кронос, що поїдає своїх дітей, сластолюбний Зевс, підступний убивця Одін. Це саме реалії, те, повз чого не можна пройти, з чим треба рахуватися, визначаючи власне місце в житті. Інша річ - герої епічні, які є ідеалом, хоча, як правило, недосяжним. Правда, чоловіки й жінки з роду Буендіа не ідеальні, в усякому разі так, як ідеальні Геракл, Ахіллес і, особливо, Роланд. Та все-таки вони - щось на зразок стовпів, які підтримують світобудову Гарсіа Маркеса, його систему добра і зла.

Полковник Ауреліано Буендіа десятки років не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у численних війнах і виявляв чудеса хоробрості. І раптом, “заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади”, він відчув, що втрачає ґрунт під ногами. І полковник Буендіа тепер виявляє стільки ж наполегливості й мужності на те, щоб програти війну й відмовитись од влади, скільки виявляв колись на те, щоб вигравати війну й зміцнювати свою владу.

Отож полковник Буендіа повертає назад саме в тому місці з якого в “Осені патріарха” починається істинна кар’єра диктатора: громадянська війна зайшла в безвихідь (про це згадується ще невиразніше, аніж у “Ста роках самотності”), і загін англійських окупантів привів до влади нового президента. Останній вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що випливають з такого вибору, - від шкіри, яку здирають з закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної невитравної самотності. з цього погляду він і справді персонаж міфічний, а не епічний: Кронос, а не Геракл із його дванадцятьма подвигами.

Та й сама художня тканина “Осені патріарха” ближче, ніж усе, написане досі Гарсіа Маркесом, до архаїчної структури міфа. “...Міфи, - пише їхній дослідник М. Стеблін-Каменський, - це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа - це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене”.