Габриэль Маркес - Осінь патріарха

6

Отож він був там, хоч насправді це зовсім не він лежав на святковому столі в банкетній залі, а хтось по-жіночому пишний, наче вмерлий папа римський, весь у квітах, що через них він сам себе не впізнав за своєї першої смерті, - мертвий він був ще страшніший, аніж живий, напхана ватою атласна рукавичка спочивала на грудях, укритих, наче бронею, фальшивими медалями за вигадані перемоги, які він нібито здобув на шоколадних війнах, придуманих його нахабними підлабузниками; він був у крагах із лакованої шкіри, з єдиною золотою острогою, яку ми знайшли в домі, а його дивовижний парадний мундир був прикрашений десятьма сумними сонцями всесвітнього генерала: це звання йому присвоїли в останню мить, щоб зробити його винним за саму смерть; він лежав, такий доступний і близький у своїй новій, посмертній подобі, що вперше можна було повірити в його реальне існування, хоч насправді ніхто не був так мало схожий на нього, ніхто не був такою його протилежністю, як цей виставлений напоказ труп, який цілу ніч пікся на повільному вогні невеличкого покою, що аж пашів, а тим часом у сусідній урядовій залі ми обговорювали кожне слово останнього бюлетеня - з повідомленням, у яке ніхто не смів повірити, - “мене збудив гуркіт вантажних машин, котрі везли озброєних піхотинців, військові патрулі зайняли вдосвіта будинки установ, сховалися в під’їздах осель, залягли попід арками торгової вулиці, готові стріляти, я на власні очі бачила, як вони встановлювали кулемети на дахах у віце-королівському кварталі, а коли я вранці вийшла на балкон, шукаючи, куди б його поставити букет росяних гвоздик, які я щойно зрізала в патіо, то побачила під балконом патруль на чолі з лейтенантом - солдати йшли від будинку до будинку та наказували позачиняти й ті нечисленні крамниці, які відкрилися були зранку на торговій вулиці: “сьогодні національний день! наказано згори!” - я кинула лейтенантові гвоздику і поспитала, що там скоїлося, чого це на вулиці стільки солдатів і чого вони так бряжчать зброєю, - він упіймав квітку на льоту і відказав, сміючись: “бачиш, дівчинко, ми й самі до пуття не знаємо! мабуть, небіжчик воскрес!” - ніхто б не здивувався тому воскресінню - навпаки, ми не вірили в його смерть, а гадали собі, що після стількох літ перепочинку він знову твердо взяв обіруч кермо влади, живіший, ніж будь-коли, і, тягнучи свої величезні ноги примарного монарха, як завжди, ходить президентським палацом, де знову спалахнули кулясті ліхтарі; ми думали, що це він вигнав корів, які важко ступали потрісканими плитами Військової площі, і сліпий, що сидів у затінку напівусохлої пальми, сплутав тупотіння їхніх ратиць із гупанням солдатських чобіт і почав читати вірші про щасливого лицаря, що прибув іздалеку, зборовши смерть, - він декламував на повен голос, простягнувши руку до корів, а ті, звиклі підійматися кам’яними сходами палацу, щоб знайти якусь поживу, вилазили на музичний павільйончик та обгризали пагони бальзаміну, - корови так і зосталися жити серед руїн Національного театру, поміж увінчаних дикими камеліями муз та повислих на лірах мавп, а коли їх мучила спрага, вдиралися в прохолодну сутінь під’їздів віце-королівського кварталу з таким гуркотом, наче там хто бив горщики для квітів, і пхали свої розгарячілі морди у водойми патіо, і ніхто з нас не смів проганяти їх, бо всяк упізнавав президентське тавро - в корів на стегнах, у биків - на шиях: ця худоба була недоторкана, і навіть солдати давали їй дорогу на звивистій торговій вулиці, котра давно вже втратила свою колишню пекельну велич, - зосталося тільки звалище зруйнованих корабельних остовів та поламаних щогл, які догнивали в смердючому болоті на місці давнього базару, - колись, поки в нас ще було море, шхуни причалювали просто до прилавків з овочами; спорожніли колишні крамнички індусів: “мій генерале, індуси виїхали і хоч би тобі спасибі сказали!” - “під три чорти! - гукнув він їм услід по-старечому злостиво, - вимітайтеся підтирати лайно за англійцями!” - вони виїхали всі до одного, а натомість з’явилися мандрівні торговці індіанськими амулетами та ліками від зміїних укусів, з’явилися буйні заїжджі двори з патефонами й ліжками напрокат в осібних комірчинах, - солдати розтрощили їх прикладами, як тільки загули дзвони собору, сповіщаючи про початок жалоби, все скінчилося ще до кінця його життя; ми повсякчас зітхали, без надії сподіваючись, що якогось чудового дня таки справдяться вперті чутки, які досі завжди виявлялися передчасними, і він таки вмре від котроїсь із своїх численних королівських болячок, - а проте, коли це нарешті сталося, ми не могли повірити в його смерть, бо вже самі в глибині душі не хотіли її, бо не уявляли собі, як же ми будемо жити без нього, - “що важив мені увесь світ без цього чоловіка, який дав мені, дванадцятилітній, більше щастя, ніж будь-хто потім, а було це давним-давно, ми виходили зі школи о п’ятій, і він стежив крізь віконце корівні за дівчатками в блакитних матросках, з волоссям, заплетеним в одну косу, і думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, якими ж гарними здаються мені зараз жінки!..” - він кликав нас, ми бачили його мерехтючі очі, руку в порваній рукавичці, - він спокушав нас, помахуючи цукеркою, - таких цукерок прислав йому в подарунок посол Форбс, - усі втікали, перелякані, а я одного разу лишилася і, впевнившись, що ніхто мене не бачить, підійшла ближче й простягла руку до цукерки, а він ухопив мене за зап’ястя, м’яко і спритно, наче тигр, не завдавши мені болю, підняв мене і втягнув через вікно - так обережно, що на моїй шкільній формі не пом’ялася жодна зборочка, і поклав мене на сіно, від якого йшов запах сечі, і силкувався щось сказати мені, але в нього пересохло в горлі, бо він був наляканий більше, ніж я, він весь тремтів, було видно, як у нього під мундиром калатає серце, він зблід, на очі йому набігли сльози - жодний мужчина не побивався потім так за мною; він мовчки доторкнувся до мене, він обмацував мене з такою ніжністю, якої я вже ніколи більше не зустрічала в інших чоловіків, він звільна дихав, і пуп’янки моїх персів розцвітали від його дотиків, він засовував пальці мені під трусики, а потім нюхав пальці й мені давав їх нюхати, “чуєш, це твій запах”, - казав він, йому не знадобилися більше цукерки посла Болдріча - відтоді я вже сама лізла у вікно корівні, щоб пережити найщаслнвіші години мого дозрівання з цим чоловіком, у якого було здорове й сумне серце; він ждав мене на сіні з цілою торбою харчів, бо любив запах мого тіла, і хотів, щоб усе, що він їв і чим годував мене, пахло мною і мало смак моєї плоті: “знаєш, яка ти смачна, - казав він, - у тебе присмак порту”, - йому кортіло з’їсти мої нирки, зварені в моєму власному соку, з сіллю мого поту, він розбирав моє тіло з ніг до голови, він присмачував його сіллю, пекучим перцем та лавровим листом і варив мене на повільному вогні горючих мальв у летючі надвечір’я нашого примарного кохання, яке не мало майбутнього, - він поїдав мене всю з жадобою та щедрістю старого чоловіка - нічого подібного не зазнала я з жодним із тих поквапливих і жалюгідних скнар, котрі марно намагалися догодити мені, коли я доживала свій вік без нього; він розповідав мені про себе, коли ми набувалися досхочу, - відпихаючи морди корів, що пробували нас лизати, він казав, що й сам не знає, хто він такий, що йому остобісіло кляте “мій генерале”, і в голосі його не було гіркоти, він ніби розмовляв наодинці з собою, пливучи в невпинному дзижчанні своєї внутрішньої тиші, яку можна було прорвати лише криком; не було чуйнішого, ані розумнішого за нього, не було в цілому світі кращого мужчини, він зробився єдиним сенсом мого життя; коли мені сповнилося чотирнадцять літ, двоє вищих офіцерів прийшли в наш дім із валізою, повною золотих дублонів, і посадили опівночі мене й моїх батьків на іноземний пароплав та наказали не повертатися в країну протягом довгих років, і там, на чужині, приголомшила мене звістка про його смерть, - він помер, так і не дізнавшись, що я все життя вмирала за ним, що спала з першим-ліпшим, даремно шукаючи кращого за нього, - я повернулася зістаріла, зсушена журою, з купою дітей, котрих привела від різних батьків, марячи, ніби це діти від нього”, - а він забув її навіки вже наступного дня, коли вона не прийшла до корівні, - її щодня заміняла йому якась інша, бо в ту пору він уже не спроможний був відрізнити їх одну від одної, коли вони гуртом пробігали повз нього, одягнені в однакову шкільну форму, показували язика й кричали: “старий пень!” - а він заманював їх цукерками посла Ремплмейєра, ніколи не допитуючись, чи це та сама, що була з ним учора, чи інша, бо вони всі були для нього на одне лице, він думав про них, як про одну істоту, коли дрімав у гамаку та слухав одноманітні доводи посла Стреймберга, котрий подарував йому слуховий апарат з електричним підсилювачем, щоб він , як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддати територіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, - але він, як завжди, відказував: “про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крім моря!” - і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічного голосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснили йому все це без зайвих мудрувань: “ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічого не зосталося! ці позички виссали з нас усю кров - спочатку ми позичали, щоб погасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щоб підняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож ми віддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям, концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковим пароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно, були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння й привселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнем у пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж він чув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосив про відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувала тоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробив снарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля! геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований таким затятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У. Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейських зобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, - “як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що на нас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходів і на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любий Бейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай у цьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи, так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тільки не тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика; пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійними ліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєї пісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було в нетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моє дівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; він обідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки, відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за його наказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, який завжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще з часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальний радіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створили для нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми, перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де кохання перемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, і він був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільній формі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разу не спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду: “нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ану повтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, що я не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимили креоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи, які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цією вулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарна служба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачих черевиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуються шпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасного дурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв, усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо - одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тільки заплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любий мій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторити все спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадто велика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видають на руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це ж свинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому й випалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тільки думав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжко караєш!..” - проте жодним порухом не виказав свого відчаю, а почав потай розплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночу школу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багато років тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодою батьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудували на березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток із знатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибу сабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося нині невпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною, всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо він лежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, - після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати, хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовні пофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхто не впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стіни закаляєте, йдіть звідси!” - і він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди, сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілий від гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню, а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудь рядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, яку затіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити нові вікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїх охоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вони залюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна, вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол на його золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце б попосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись на ласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вони товклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вони носилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блимати зеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, була зброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за нами хто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного та безперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - це було безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку, щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив, що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинів президентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скелі з сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулили собою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачив військовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і він поцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” - відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; він побачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шість колишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти; він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками та готелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачив автомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міських автострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунули тротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця, прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вже не тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовині президентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст, немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетами й амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалт вулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрий думав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося з моїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, - ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися перед своїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали журних пісень, щоб змилостивити смерть? де дівчина, перетворена на скорпіона за те, що не слухалася батьків? де шинки найманців, де струмки їхньої смердючої сечі? де зграя пеліканів за рогом вулиці? і раптом - ах, порт! де ж це порт, він же мав бути якраз отут? де шхуни контрабандистів? де старий панцерник морських піхотинців? де звичний дух лайна? що скоїлося з цим світом, матусю?..” - ніхто не впізнавав його руки, руки забутого коханця, яка бозна-кому махала з віконця першого вагона, що мчав через поля духмяних трав на місці колишніх малярійних боліт, де раніше вирощували рис, де пронизливо кричали колись птахи, мчав повз неймовірні блакитні луки, лякаючи стада корів ¡з президентським тавром, - а він, сидячи в вагоні, оббитому церковним оксамитом, - “придатному хіба що для заупокійної служби по моїй гіркій долі!..” - питав себе: “чорти б вас усіх побрали, де мій старенький поїзд на чотирьох лапах? де тутешні пущі? де анаконди, які звисали з дерев, де хащі отруйного бальзаміну? де вереск моїх мавп? де мої райські пташки? де вся вітчизна з її драконом, матусю? де колишні станції, на яких мовчазні індіанки в англійських капелюшках продавали фігурні льодяники, продавали білу картоплю та смажених курей під арками, на яких були гасла, сплетені з квітів: “ВІЧНА СЛАВА РЯТІВНИКОВІ!”; ніхто не знав, де він зараз, а коли сам він протестував, - мовляв, отаке життя втікача гірше від смерті, - то його щоразу запевняли: “ні, мій генерале, це Порядок Заради Миру!” - і він здавався, знову засліплений чарами цього клятого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, котрий так лютив його в безсонні ночі, котрого він стільки разі” принижував та обпльовував подумки, - але забував йому все тієї миті, коли цей чарівний пройдисвіт заходив уранці до його кабінету, ведучи на поводі свого пса з людськими очима й людським найменням - Лорд Кьохель: вони були нерозлучні з тим собакою, Саенс де ла Барра брав його з собою навіть у вбиральню, - отож він знову згоджувався з усім так покірно, що аж сам собі робився бридкий: “не турбуйтесь, Начо, виконуйте свій обов’язок!” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра, знову всесильний, повертався до своєї катівні, яку він влаштував за якихось п’ятсот метрів од президентського палацу, в кам’яниці ще колоніальних часів, де колись була голландська божевільня, - “здоровезний будинок, такий, як ваш, мій генерале!” - цей дім ховався в мигдалевому гаю, і на лужку довкола нього росли лісові фіалки, перший поверх займали служби, які здійснювали розпізнання злочинців та реєстрували їхнє суспільне становище, а на решті поверхів стояли такі хитромудрі та варварські машини для тортур, що і в голові не вкладалося, отож він і чути про них не хотів, а Саенса де ла Барра попередив: “виконуйте й далі свій обов’язок на благо вітчизни, але затямте собі раз і назавжди: я нічого не знаю, нічого не бачив і ніколи у вас не бував!” - і Саенс де ла Барра дав йому слово честі, якого дотримав, а також виконав його наказ, щоб дітей, котрим не сповнилося п’яти років, не катували, пропускаючи електричний струм крізь статеві органи, - хоч це миттю розв’язувало язики батькам, - він боявся, що через це паскудство знову, чого доброго, наживе собі безсоння, як то було вже за часів історії з лотереєю, - а втім, він аж ніяк не міг забути про існування цієї фабрики страхіть, бо вона була зовсім близько від його спальні, і ТИХИМИ місячними ночами його будила пекельна музика - гуркіт поїздів і грому з платівок Брукнера: та гроза звичайно бушувала цілу ніч змітаючи все на своєму шляху, під ранок залишаючи на гіллі мигдалю тільки лахміття від шлюбного вбрання мертвих наречених, які потрапили до старого притулку голландських маніяків, - зате на вулиці ніхто не чув, як кричать від жаху та болю конаючі; “головне, що на цьому не наживешся, мій генерале!” - Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра одержував платню, якої вистачало, щоб купувати королівську одіж - сорочки з натурального шовку, з вензелем на грудях, черевики із щонайкращої шкіри, гарденії для своїх лацканів, французькі лосьйони з Тисненими фамільними гербами на етикетках, - “але в нього немає коханки, Хоч не можна сказати, що він якийсь збоченець! у нього навіть друга немає, ані власного дому, - нічого, мій генерале!” - він жив, як святий, вій був рабом своєї фабрики тортур, працював аж поки не падав з утоми на диван у своєму кабінеті, - там він і спав, коли завгодно, тільки не вночі, і години зо три, не більше, спав без вартового біля дверей, без ніякої зброї під рукою, - охороняв його Лорд Кьохель, котрий, як розказували, здох би, якби йому не дали єдиної його їжі: гарячих іще тельбухів щойно страчених людей; пес відразу будив господаря, клекочучи, мов той казан, як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається до кабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїй подобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймав усі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформацію своїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети не зітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барра завдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усю земну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправду казали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вони пропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матір розірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться при цьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вони пропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвом французьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, не здатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок Заради Прогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визрівати в головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої під лопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках, дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах, вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічними грабіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанських лайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро, що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністра закордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертого поверху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальших закутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжні патріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, що коли б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокротки на цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесь нове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!.. якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому, хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю, нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій, однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, що він просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатися кров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні, та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьома родами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищення платні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунт серед військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони й не пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питався найзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерному вискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув: “ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір він уже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятій пастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, як од тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би не згадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював його своєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, - світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дуже просто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав з одного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий є врешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де я опинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш у цій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стояв гармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли на сходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давали мені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я, може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпить сильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене наче землетрусом трясе!.. подивіться на море, мій генерале, щоб відвести ураган! зведіть свій погляд на небо - хай відступить затемнення! гляньте на землю - тільки вас злякається чума!” - бо вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носа навіть божественному провидінню, і я давав їм те, чого вони просили, і купував у них те, що вони продавали”, - не тому, що був занадто добрий, як гадала його матуся Бендісьйон Альварадо, а через те, що треба було мати залізне серце, щоб відмовити тим, хто так вихваляв його чесноти; а тепер у нього ніхто нічого не просив, не було живої душі, яка б просто сказала йому: “доброго ранку, мій генерале, як вам спалося?” - навіть такої розради в нього не зосталося, як нічні вибухи: колись вони будили його, обсипаючи градом розбитих шибок, і перекошували одвірки, і сіяли паніку серед війська, - але він принаймні відчував тоді, що й досі живий, - “і не було цієї чортової тиші, яка дзвенить у мене в голові й не дає мені заснути! а нині я всього-на-всього розмальована лялька, що висить на стіні цього дому страхіть!” - він не міг віддати жодного наказу, бо все вже було наперед виконане: про втілення найпогаємніших своїх бажань він дізнавався з офіційної газети, яку за звичкою читав у гамаку по обіді, перечитував од початку й до кінця, - набрані крупним шрифтом заголовки сповіщали про кожен порух його душі, про кожен його намір, він бачив на фото міст, який давно вже збирався збудувати, але всё забував розпорядитися про це, бачив школу підмітальниць, бачив себе самого поруч із молочною коровою та хлібним деревом - ясна річ, його портрет був узятий з іншої фотоплівки, яка зафіксувала інші знаменні події часів його величі, - і все ж він не знав спокою, він тягнув свої величезні ноги старого слона, шукаючи те, чого ніколи не губив, без діла тиняючись своєю оселею самотності, бо хтось уже накрив траурним ганчір’ям клітки з птахами, хтось уже подивився на море з кожного вікна і перелічив корів, - усе було на місці, скрізь був лад, і він ішов з лампою до спальні, коли це раптом почув власний голос, який долинав із казарми президентської охорони, - він зазирнув туди й побачив групу офіцерів, котрі куняли перед телевізором у накуреній кімнаті, а на екрані телевізора уздрів себе самого, тільки худорлявішого та підтягнутого, - “але це був я, матусю!..” - він сидів на тлі державного герба в кабінеті, де йому судилося колись умерти, на столі перед ним лежали три пари окулярів у золотій оправі, і він аналізував фінансове становище країни, вживаючи такі мудровані вчені слова, яких би він і повторити не наважився, хай йому чорт! - це видовище налякало його більше, аніж колись споглядання власного мертвого тіла серед квітів, - “бо я бачив себе живого, чув свій власний голос, - це був і справді я, матусю!.. я, котрий завжди соромився вийти на балкон з промовою, бо не міг виступати на людях!..” - а проте це був він, справжнісінький, смертний, - і він закляк біля вікна, збентежено думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як це можна зробити таке диво Господнє?..” - цього разу він таки не стримався, але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зустрів вибух його гніву незворушно: “не беріть так близько до серця, генерале, - сказав він солодкомовно, - нам довелося вдатися до цього незаконного засобу, щоб уберегти від катастрофи корабель Порядку Заради Прогресу, - сам бог нас надихнув, генерале, - бо завдяки цьому нам пощастило розвіяти сумніви, які поширилися були серед народу: люди сумнівалися, чи існує влада в плоті й крові, а нині вони можуть пересвідчуватися в цьому щомісяця, кожної останньої середи, коли ви робите заспокійливу доповідь про свою державну діяльність, і вони мають змогу слухати вас по радіо й бачити в телепрограмах, - я беру на себе всю відповідальність, генерале, це я поставив тут вазу з шістьма мікрофонами у вигляді соняхів, - таким чином записувалися всі ваші думки вголос та ваші від- повіді на мої запитання, які я ставив під час наших із вами зустрічей щоп’ятниці, ви й гадки не мали, що ваші простодушні відповіді - це фрагменти вашого щомісячного звернення до народу, зате ми не використали жодного образу, який не належав би вам, жодного слова, якого ви б не промовили, - з цими словами Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра поклав перед ним на стіл кінострічки, платівки й документ, у якому вій про все це написав, - я ставлю свій підпис у вашій присутності, генерале, щоб ви могли розпорядитися моєю долею, як вам буде завгодно”, - він здивовано поглянув на Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, не вірячи своїм очам, бо зненацька усвідомив, що той уперше з’явився до нього без свого пса, без зброї, блідий, ніби мрець, - і тоді він зітхнув: “ну гаразд, Начо, виконуйте свій обов’язок...” - у нього був вигляд безмежно втомленої людини, він знеможено відхилився на бильце свого крісла, втупившись пильним зором у гнівні очі героїв у золочених рамах, - він здавався ще старішим, ще похмурішим і сумнішим, аніж завжди, але на його лиці годі було прочитати хоч один із його непередбачених замірів - так само, як і тоді, коли Саенс де ла Барра через два тижні знову зайшов до нього в кабінет, - увійшов, не спитавши дозволу, силоміць тягнучи за собою свого пса, - він приніс термінове повідомлення: “от-от вибухне збройний заколот!.. зарадити можете лише ви, генерале!..” - і він нарешті побачив ту непомітну щілину, якої даремно дошукувався стільки років у глухому мурі чарів, за яким ховалася ця людина: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили помститися! - подумав він собі, - ви тільки гляньте, цей жалюгідний мерзотник наклав у штани від страху!” - проте він жодним жестом не виказав своїх намірів, а по- батьківському ласкаво мовив до Саенса де ла Барра: “не хвилюйтесь, Начо, в нас є ще багато часу, і ніхто нам не заважатиме, отож треба гарненько обмізкувати, де ж, у дідька, правда? де вона в цій трясовині суперечливих правд, які здаються менш достовірними, ніж сама брехня?..” - Саенс де ла Барра позирнув на свій кишеньковий годинник: “зараз близько сьомої, генерале!.. командуючі трьома родами військ у себе вдома закінчують вечеряти разом із жінками й дітьми, бо навіть їхні домочадці не повинні нічого запідозрити; вони вийдуть з дому в цивільному, без охорони, вийдуть чорним ходом, на них чекатиме службовий автомобіль, викликаний по телефону, щоб збити з пантелику наших людей, котрі за ними стежать, - звісно, наші люди будуть там, генерале, це їхні водії!..” - “ага! - посміхнувся він, - не треба так хвилюватися, Начо, поясніть мені краще, як це в нас із вами й досі шкура ціла, коли ворогів ми мали більше, ніж солдатів, якщо порахувати всі ті голови, що ви повідрубували?..” - проте Саенс де ла Барра знемагав, прислухаючись до цокання годинника: “залишилося менше трьох годин, генерале!.. командуючий сухопутними військами їде зараз до Графської казарми, командуючий військово-морськими силами - до портової фортеці, командуючий військово-повітряними силами - до бази Святого Ієроніма!.. їх усіх ще можна заарештувати, бо за кожним назирці їде автомобіль національної безпеки, замаскований під овочевий фургон!..” - але він не тривожився, бо відчував: що більше хвилюється Саенс де ла Барра, то легше стає дихати йому самому, - він на очах звільнявся від кари бути рабом цієї людини, кари тяжчої та жорстокішої, ніж його власна жадоба влади, - “заспокойтесь, Начо, - казав він, - поясніть мені краще, чого це ви не придбали собі вілли завбільшки з пароплав? чого ви працюєте, як віл, раз гроші вас не цікавлять? чого ви живете, мов якийсь новобранець, коли і в найстриманіших жінок аж жижки трясуться, так кожній хочеться до вас у постіль? а ви чогось більше схожі на ченця, ніж будь-який чернець! куди ж це годиться, Начо?..” - та Саенс де ла Барра задихався, обливаючись холодним потом у цьому кабінеті-крематорії, і тут уже не допомагав незмінний вираз власної гідності на обличчі: “одинадцята!.. все пропало - вже занадто пізно!.. - сказав він, - зараз телеграф передає умовний сигнал до збройного виступу в усі гарнізони країни!..” - повсталі воєначальники вже чіпляли нагороди на свої парадні мундири, готуючись фотографуватися для офіційних портретів нової правлячої хунти, а тим часом ад’ютанти від їхнього імені віддавали останні накази в цій війні без супротивника, - всі бойові дії полягали в тому, що армія встановила контроль над вузлами зв’язку та найголовнішими державними установами, але він і оком не змигнув, коли Лорд Кьохель, передчуваючи біду, встав із підлоги, і з морди в нього звисла нитка слини, схожа на безконечну сльозу, - “не лякайтесь, Начо, - сказав він , - поясніть мені краще, чого це ви так боїтеся смерті?” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зірвав із себе геть змоклий від поту целулоїдний комірець, а його лице опереткового баритона змертвіло: “це природно, - відказав він, - страх перед смертю - це жарини щастя, а вам воно невідоме, генерале!.. - і встав, за звичкою рахуючи удари дзвонів собору, - дванадцята, у вас не зосталося нікого на світі, генерале, - я був останній!..” - але він і не поворухнувся в кріслі, аж поки не почув натужного гулу танків на Військовій площі, і тоді він усміхнувся: “ви помиляєтесь, Начо! у мене лишається ще народ!” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого: по державному радіо й телебаченню він схвильовано звернувся до всіх без винятку патріотів країни і оголосив, що цієї історичної ночі командуючі трьома родами військ - під його особистим проводом, натхнені незмінними ідеалами режиму, виявляючи, як завжди, волю суверенного народу, - ’ навіки покінчили з системою терору, створеною кровожерним цивільним, якого спіткала стихійна помста мас: забитого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повішено за ноги на ліхтарі посеред Військової площі, ще й заткнуто йому в рот його власні геніталії замість кляпу, - “як ви й передбачали, мій генерале, коли наказували нам блокувати вулиці, де розташовані іноземні посольства, аби він не скористався правом політичного притулку, - народ закидав його камінням, мій генерале, та спочатку ми мусили здірявити кулями хижого пса, який вигриз тельбухи в чотирьох цивільних і покусав семеро наших вояків, коли люди пішли штурмом на катівню, - вони жбурляли з вікон новісінькі, ще з фабричними етикетками, парчеві жилети - понад дві сотні, мій генерале!.. викидали невзувані італійські черевики - три тисячі, мій генерале! ось на що він тринькав державні грошики!..” - а ще - безліч коробок з- під гарденій, адже він повсякчас ходив зі свіжою гарденією в петельці, і всі платівки Брукнера з усіма його власноручними диявольськими партитурами; а потім люди випустили в’язнів з усіх підземель і підпалили камери для тортур у колишній голландській божевільні, вигукуючи: “слава генералові! слава героєві! нарешті він докопався до правди!” - “бо всі кажуть, що ви нічого не знали, мій генерале, що вас обдурювали, зловживаючи вашою добротою!..” - а тим часом люди ловили, наче тих пацюків, катів із служби національної безпеки, бо він наказав війську не втручатися, щоб народ таким чином звільнився від своєї задавнілої люті й страхів, - і він промовив: “гаразд!” - його розчулили веселі дзвони, музика свободи, вдячні вигуки натовпу, який зібрався на Військовій площі з величезними гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙВЕЛИЧНІШОГО, ЯКИЙ ВИВІВ НАС ІЗ ПІТЬМИ ТЕРОРУ!” - це був ефемерний відгомін давніх часів його слави, - і він, як то бувало колись, зібрав у патіо тих офіцерів з військової академії, котрі допомогли йому скинути кайдани невільника на галері влади, і, навздогад тицяючи пальцем, сформував із них останнє верховне командування свого немічного режиму: вони замінили убивць Летісії Насарено й хлопчика - злочинців було схоплено в нічній білизні неподалік від іноземних посольств, де вони намагалися знайти притулок, - але він насилу впізнавав їх, він забув навіть їхні імена і, хоч як шукав у своїй душі камінь гніву, що його збирався носити до самої смерті, - знайшов там лише попілець ураженого самолюбства, яке вже нічого від нього не вимагало: “хай вимітаються під три чорти!” - звелів він, і їх посадили на перший- ліпший пароплав і випровадили туди, де про них і не згадає ніхто, - “нікчемні мерзотники!” - він головував на першому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляри нового покоління нового віку - такі ж самісінькі, як і завжди, цивільні міністри в запилених сюртуках і з кволим нутром, - тільки й того, що ці марнославніші, безглуздіші й запобігливіші, ніж усі попередні, а користі з них ніякої, - і це тоді, коли зовнішній борг перевищує все, що лише можна продати в цьому захирілому царстві скорботи, - “нічого не вдієш, мій генерале!..” - останній поїзд із залізниці на плоскогір’ї зірвався в прірву, впав у хащі орхідей, і тепер на його оксамитових сидіннях спали леопарди; кістяки пароплавів засмоктало грузьке дно рисових боліт, Í листи зогнили в поштових мішках, а в президентській каюті, поміж обвитих похмурими ліліями дзеркал, пари морських корів даремно намагалися зачати сирен, - і тільки йому не було до того ніякого діла: звісно, він щиросердно вірив у Порядок Заради Прогресу, та й як було не повірити, якщо в ті часи всі його зв’язки з дійсністю зводилися до читання урядової газети, - “яку видавали тільки для вас, мій генерале, її тираж - один примірник, там друкувалися повідомлення, котрі вам подобалося читати, фотознімки, котрі вам хотілося побачити, рекламні оголошення, над якими ви могли помріяти про інший світ, не схожий на ваші одноманітні сієсти!..” - “аж поки я не пересвідчився на власні очі, які нічому не ймуть віри, що за скляним громаддям міністерських будинків на пагорбах біля порту й досі туляться строкаті негритянські халупи, що за посадженими вздовж бульварів пальмами та за римськими віллами з однаковими портиками, як і раніше, ховаються жалюгідні квартали, зруйновані одним із наших численних ураганів, а пахучі трави обабіч залізниці посіяні для того, щоб світ здавався мені таким розмаїтим, як ті фарби, що ними люба моя матуся Бендісьйон Альварадо розмальовувала своїх підробних іволг!..” - і дурили його зовсім не для того, щоб потішити, якце робив в останні роки славетних часів генерал Родріго де Агіляр, і не для того, щоб він не мав зайвого клопоту, як це робила, не так із кохання, як із жалю, Летісія Насарено, - ні, обдурювали, щоб тримати цього старого маразматика в полоні його ж таки власної влади, - хай лежить собі в гамаку під сейбою свого патіо і доживає віку серед ілюзій, бо навіть хор школярок, що співав пісню про строкату пташку на зеленій гілці, був у ту пору ошуканством, - от тобі й маєш!.. а втім, він не дуже засмутився з тої брехні і спробував помиритися з дійсністю, видавши декрет про відновлення - на благо вітчизни - державної монополії на хіну та деякі інші ліки, проте дійсність ізнову здивувала його, нагадавши, що світ змінюється і життя не стоїть на місці, всупереч його владі: “немає більше хіни, мій генерале, нема какао, нема індиго - анічогісінько немає!” - крім його незліченних марнованих статків, із яких країні не було ніякої користі, - але він не розгубився від такої лихої новини, а послав записку - виклик старому послові Роксбері: може, хоч той за партією доміно знайде якийсь рецепт порятунку, - та посол відповів йому цілком у його стилі: “викиньте це з голови, ваше превосходительство, бо вашій країні - гріш ціна, хіба що море тут чогось варте, воно таке прозоре, так ним кортить поласувати - підкласти вогню й зварити в цьому кратері юшку з усіх молюсків, які лише водяться на світі! отож обмізкуйте гарненько, ваше превосходительство! за море ми вам подаруємо весь ваш борг, якого не виплатити й ста поколінням ваших національних героїв, таких само кмітливих, як ваше превосходительство!..” - та він і цього разу обернув усе на жарт, і тільки думав собі, випроводжаючи посла до сходів: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, подивися лишень, які дикуни ці грінго! їм одне в голові - зжерти ціле море!..” - і він розпрощався з послом, як завше, поплескавши того по плечу, і знову зостався наодинці з собою, зостався страждати, самотньо блукаючи серед химерних туманів у пустелі влади, бо юрби покинули Військову площу й забрали з собою стандартні плакати, сховали видані їм гасла, щоб приберегти все те добро до іншого разу, для таких самих майбутніх свят, - люди розійшлися, як тільки скінчилася їжа й питво, що їх роздавали солдати в перервах між оваціями - для заохоти; в палаці також стало порожньо й сумно, дарма що він звелів не зачиняти брами, щоб сюди міг увійти кожен, хто забажає, як то було раніше, коли це був дім для всіх, а не притулок мерців, - а тепер з ним були тільки прокажені, сліпі й паралітики, які роками дожидалися під стінами палацу, - там їх і досі бачив Деметріо Альдоус: вони пеклися на сонці біля брам Єрусалимських, - розбиті, але не переможені, вони повсякчас були певні, що рано чи пізно ввійдуть сюди знову, щоб канючити цілющу сіль із його рук, адже йому судилося пережити всі удари долі, не здатися найжорстокішим пристрастям, уникнути найхитріших пасток забуття, бо він був вічний, - отож так воно й сталося, повертаючись якось уранці з корівні, він знову побачив їх: вони склали з цеглин посеред патіо такі-сякі плити й варили на них у бляшанках з-під консервів страву з усіляких покидьків, лежали, схрестивши руки, в запашному затінку троянд на циновках, просяклих гноєм із їхніх виразок, - він загадав, щоб їм поставили справжню плиту, купив їм нові циновки і звелів спорудити в глибині патіо накриття з пальмового листя, аби вони не лізли в дім, але не минало й чотирьох днів, щоб він не наткнувся на одного-двох прокажених, що спали на персидських килимах у банкетній залі, щоб не побачив сліпого, котрий блукав покоями, чи паралітика, що розбився десь на сходах, - тоді він наказав зачиняти двері: “хай не тиняються тут і не смердять карболкою, і не вимазують стін своїми виразками!” - та дарма, бо тільки-но їх проганяли з одного місця - вони миттю вигулькували в іншому, вперті й нездоланні в своїй давній вірі, нібито їм подарує зцілення немічний старий, від котрого давно вже ніхто нічого не ждав, - він блукав, наче сновида, туманною трясовиною своєї пам’яті, ховаючи свої записані на клаптях паперу спогади в щілини у стінах, годинами лежав без сну в гамаку і думав: “як би мені відкрутитися від цього нового посла Фішера, чорти б його вхопили?” - бо новий посол запропонував йому оголосити, що в країні спалахнула епідемія жовтої лихоманки, - - щоб виправдати висадку морських піхотинців, відповідно до угоди про взаємодопомогу, і хай вони залишаться тут на стільки років, скільки буде потрібно, аби вдихнути нові сили в конаючу вітчизну; але він відрубав, не вагаючись: “нізащо в світі!” - бо добре знав, чим це пахне: колись давно, ще на початку свого режиму, він раз уже вдався був до такого заходу, щоб за законами воєнного часу зосередити всю владу в своїх руках, оскільки в країні от-от мали початися заворушення, - тоді він видав указ про епідемію чуми, і над маяком було піднято жовтий стяг, порт - закрито, вихідні дні - скасовано, оплакувати мертвих та грати на похоронах жалобні мелодії - заборонено; війська повинні були стежити за виконанням цього указу і дістали право знешкоджувати заразних хворих на свій розсуд, отож солдати з санітарними пов’язками привселюдно страчували всіх, кого хотіли, незалежно від суспільного становища людини, ставили мітку - червоне коло - на дверях будинків, де жили запідозрені в нелояльності до режиму, і, мов тій худобі, таврували лоби кримінальним злочинцям, лесбіянкам та мужоложцям, а тим часом санітарна місія, терміново прикликана послом Мітчелом, рятувала від зараження чумою мешканців президентського палацу: члени місії підбирали з долівки фекалії недоношених вилупків і розглядали їх крізь збільшувальне скло, кидали в питну воду таблетки для дезинфекції, годували червою тварин у своїх наукових лабораторіях, а він аж за живота брався від сміху та казав їм через перекладача: “не будьте дурнями, містери, тут немає ніякої чуми, крім вас!” - але вони заперечували: мовляв, чума є, бо їм наказано згори, щоб вона була, - і готували якусь схожу на мед речовину, вона була густа й зелена, і мала нібито запобіжні властивості, - нею намазували з голови до ніг усіх відвідувачів палацу, і простих, і вельможних, їх просили триматися на відстані в час аудієнцій, отож вони стояли біля порога, а він сидів у глибині зали, куди долинали тільки голоси відвідувачів, але не їхній подих, і криком перемовлявся зі своїми голими урядовцями, які жестикулювали однією рукою: “ваше превосходительство!” - а другою силкувалися хоч як-небудь затулити свого огидно виквацяного голуба, - і все це робилося для того, щоб уберегти від зарази його, котрий, страждаючи від безсоння, сам ту заразу вигадав, придумав найбанальніші подробиці того уявного лиха, поширив чутки про кінець світу, думаючи собі: “що люди менше тямлять, то більше бояться!” - він і оком не змигнув, коли переляканий, блідий, ніби мрець, ад’ютант доповів йому: “мій генерале, смертність від чуми серед цивільного населення просто страхітлива!..” - отож крізь тьмяне скло президентської карети він побачив на безлюдних вулицях зупинений за його наказом час, побачив безсило обвислі жовті прапори, побачив наглухо зачинені двері - навіть у тих будинках, на яких не було мітки - червоного кола; побачив на балконах пересичених грифів, побачив мертвих, мертвих, мертвих, - повсюди їх було стільки, що годі й порахувати, вони лежали скрізь - у калюжах, на сонячних терасах, серед овочів на ринку, - “справдешні мерці, мій генерале! один бог знає, скільки їх!..” - їх було набагато більше, ніж він волів би бачити в стані своїх ворогів, наче ті здохлі пси, лежали вони в ящиках для сміття, - і крізь дух тліну, крізь знайомий сморід вулиць він почув коростявий запах чуми, але зостався незворушний, не здався ні на чиї благання, аж поки знову не відчув себе цілковитим господарем усієї своєї влади; і тільки коли вже здавалося, що немає на світі сили, ні людської, ні божої, котра спромоглася б зупинити смерть, ми побачили на вулицях якийсь невідомий ридван, і спершу навіть не відчули крижаного подиху влади, її величі, - але всередині оббитої оксамитом похмурої карети ми побачили смертельні очі, тремтячі губи, руку в весільній рукавичці, - та рука жбурляла жмені солі в портали будинків; ми побачили пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який продирався крізь хащі гарденій, полохаючи леопардів, дряпався на захмарні верховини високогірних провінцій, і крізь фіранки одного-єдиного вагона, що його тягнув за собою паровоз, ми побачили тьмяні очі на засмученому обличчі, руку незграбної панночки, - та рука сіяла сіль у скорботній пустелі свого дитинства; ми побачили пароплав із дерев’яним колесом та химерними піанолами, що грали мазурку за мазуркою, - він плив, натикаючись на рифи, піщані коси й затори з повалених стовбурів - сліди, залишені драконом повені, який навесні гуляв пралісом, - ми побачили очі, що сутеніли у вікні президентської каюти, побачили бліді губи, чиюсь руку, яка розсипала сіль на очманілі від спеки села, - і ті, хто їв ту сіль або лизав землю, на яку вона падала, миттю одужували і надовго робилися невразливими для лихих прикмет і примх долі, отож він не здивувався, коли в останні роки його осені йому знову запропонували окупацію країни, обґрунтовану тією самою брехнею про політичну епідемію жовтої лихоманки, - його нікчемні міністри лементували: “хай повернуться морські піхотинці, генерале, хай вони повернуться зі своїми пристроями для обкурювання заразних хворих, зі своїми білими госпіталями, зі своїми блакитними газонами, з водограями, які дають здоров’я на цілі віки, - і нехай собі беруть, що хочуть!” - але він грюкав кулаком по столу і казав: “ні!” - доки брутальний посол Мак-Квін не заявив: “досить цих балачок, ваше превосходительство! режим тримається не надіями, не пристосовництвом і навіть не терором, а тільки інерцією давнього й безповоротного розчарування, - вийдіть на вулицю і гляньте правді в вічі, ваше превосходительство, ви на останньому повороті: або прийдуть морські піхотинці, або ми забираємо море, іншого виходу немає, ваше превосходительство!” - “і виходу таки не було, матусю, отож вони забрали квітневе Карибське море!..” - військові інженери посла Івінга розібрали море на частини й пронумерували кожну, щоб потім зібрати його вдалині від наших ураганів, серед багряних світань Арізони, - “вони забрали його з усім, мій генерале, - з віддзеркаленнями наших міст, з нашими боязкими утоплениками, з нашими шаленими драконами!..” - яких тільки засобів він не пробував, покликавши собі на допомогу всю свою тисячолітню хитрість, щоб стався вибух національного протесту проти цього хижого розбою, - все було намарне: “мій генерале, вони не захотіли вийти на вулиці, не допомогли ні вмовляння, ні погрози!..” - ми подумали собі, що це всього-на-сього якийсь новий його маневр, котрим він хоче вгамувати свою безмірну жадобу вічності, хай уже хоч що-небудь станеться, думали ми, нехай вони вивозять те море, чорт із ним, хай забирають навіть усю вітчизну з її драконом!.. ми ніби й не чули улесливої мови військових, котрі приходили в цивільному до нас додому і закликали нас іменем вітчизни вийти на вулиці й гукати: “геть грінго!” - щоб припинити грабунок, - і тут же вони спонукали нас грабувати й підпалювати магазини та вілли іноземців; нам давали гроші, щоб ми вийшли протестувати під охороною армії, солідарної з народними виступами проти агресії, - але ніхто не вийшов, мій генерале, бо ніхто не забув, як військові й раніше давали слово честі, а потім розстрілювали людей під тим приводом, що в натовпі буцімто були провокатори, які почали стріляти у військових, - “отож цього разу й сам народ не з нами, мій генерале!” - і йому довелося взяти на себе ввесь тягар цієї кари, йому довелося самому поставити свій підпис: “Матусю моя Бендісьйон Альварадо, вже хто-хто, а ти добре знаєш, що краще зостатися без моря, аніж допустити сюди морських піхотинців! згадай, як вони придумували накази і примушували мене підписувати їх, вони розтлівали артистів, вони привезли нам біблію та сифіліс, вони втовкмачили людям, що життя легке, що все продається й купується, були б тільки гроші, що від негрів смердить; вони переконували наших солдатів, що вітчизна там, де більше платять, що воїнська честь - це байка, вигадана урядом, аби армія воювала безплатно, - отож, щоб усе це не повторилось, я надав їм право користуватися нашими морськими територіальними водами так, як вони вважатимуть за потрібне в інтересах людства й миру між народами!..” - в угоді йшлося не лише про реальні води, які виднілися в вікні його спальні - аж до обрію, “а про все, що називається морем у повному значенні цього слова, тобто і про флору та фауну вищезгаданих вод, про режим вітрів і зміни атмосферного тиску”, - “геть про все! але я ніколи й подумати не міг, що вони здатні зробити те, що зробили!..” - вони вивезли наше добре старе море, вичерпали гігантськими насосами пронумеровані шлюзи, - в розтерзаному кратері морського дна ми побачили зненацька руїни древнього міста Санта-Марія-дель-Дарієн, поглинутого колись потопом, ми побачили флагманський корабель найвеличнішого адмірала всіх океанів, - “чистісінько такий, яким я бачив його зі свого вікна, матусю!” - своїми земснарядами вони вирвали з коренем оброслий черепашками корабель - він не встиг навіть розпорядитися, щоб цій історичній корабельній аварії віддали належну шану; вони вивезли все, що колись було сенсом його війн і рушієм його влади, і залишили нам лише пустелю, вкриту шо�Читать дальше