Габриэль Маркес - Осінь патріарха

5

Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останки корів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджали тіло, - а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на той легендарний образ, яким ми звикли його уявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, - щоб поздирати з нього морських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищити сліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя й парафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювали обличчя рум’янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, - але все було намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лице не набуло величного виразу, - хіба ж можна було показувати його таким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунали заклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділити порівну трофеї влади, - звістка про його смерть, яку вже годі було втаїти, об’єднала всіх: тут зібралися ліберали й консерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі, генерали з верховного командування, що вже втратили колишню свою владу, три останні міністри з цивільних, примас-архієпископ, - усі вони, всупереч його волі, сиділи нині за довгим столом з горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину” щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати перший бюлетень - про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти від громадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетень мав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях - у зв’язку з природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень, удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору” звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнався напевне, він це помер насправді чи ні. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цим смердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся й думати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опирався будь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як уряд переїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, - він блукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрім сліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не від хвороб, а від старості, - однак він був при здоровому глузді і вперто стояв на своєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, він одбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, - так само безглуздо, як і вмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, ці чортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанських прихвоснів, - ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго та багатіями, а біднякам нічого не зостанеться, - це ясно, як божий день, така вже в них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне без задниць родитися, ось побачите!” - казав він, повторюючи слова, мовлені кимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та не везіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, - не варт і затівати, на дідька вам цей клопіт, - я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! самі побачите, що це не байка, - таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в наші часи ніхто не сумнівався, що його історія - єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудь довести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, його це тіло чи ні, - не було ніякої іншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою, простір і час тут змінювалися відповідно до його абсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявся палацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина, поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, та допікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду з льодом!” - хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, - “прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” - він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день при дні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи в дрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, - він зненацька прокидався, коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенської головоломки, якою була вітчизна до його приходу, - величезна, химерна країна, безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в ті часи чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащу кілка: “ось так!” - і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся в піднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинув шум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневе небо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землю та подерті клапті світла, - наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофу і на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щоб стікала кров, у піддашші будинку, - це було в великому розореному селі, де щойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері в похоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градом сарани, - “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерця поховати!” - він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на ній один самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із дерева посеред сільського майдану, - але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впав додолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися з церкви, - проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спитали навіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали в церкві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці, разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, - “бо в ті часи, за іспанських прихвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” - то були лихі часи, коли вітчизна ще не мала його , отож він, тільки-но прийшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей у неділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайських колодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувало ганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелів прокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславних катастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавових плантацій роялі для бал-маскарадів, - він сам бачив, як попадали в прірву ті тридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть за кордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, - він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся й потягнув за собою в провалля решту, і він почув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акорд роялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тоді просторою та незбагненною, як і все до нього , - хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, які здіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі, - він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вже сказати напевне, чи справді ці спомини - його власні, чи він почув усе те колись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжках про подорожі, годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя, - а втім, хіба не все одно: “на дідька його сушити голову, ось побачите, згодом усе це стане правдою, таки на моє вийде!” - казав він, добре знаючи, що справжнє його дитинство - зовсім не оця трясовина непевних спогадів, які навідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров’ячі кізяки, і небавом щезали навіки, - ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жони Летісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільну парту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, - все своє завзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усією своєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєю абсолютною владою, всією душею: “хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок - сорок морок”, - мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженого птаства небіжчиці матусі: “му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю”, “та-то па-лить ба-га-то”, “Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир і рис”, “Сесілія продає все!..” - сміявся він і повторював далі під сюрчання цикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свій послушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезному царстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істин букваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувою дона Елоя, картатого халата Марти, - уроків читання, які він повторював без угаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландії загубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурий старий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці й перервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: “мо-я ма-ма ме-не о-бій-ма-є”, “Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів”, “Ма-тиль-да ма-є мав-пу”, - вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам’ять урок, який він слухав у вівторок, - з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустріч скінчилася, як він того ñ хотів, відстрочкою оплати голландської позики, - “іншим разом, коли буде на це час!” - сказав він міністрові; він неабияк здивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїх трояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословив їх, а потім тричі проспівав, наче молитву: “я - король у короні, я - на варті законів! пророк рече серед пустелі! маяк - висока вежа з сигнальними вогнями, яка вночі указує дорогу кораблям!” - і в затінку його старечого щастя не було іншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які він проводив з коханою Летісією, не було інших бажань - “тільки б побути годину із тобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора, схожого на спійманого кажана, - в цілому світі нічого більше немає, крім сяйва твоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопих ніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа, де ти народилася на сві- танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилих боліт!” - вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смів підходити до дверей ближче, ніж за п’ять метрів: “бо я дуже зайнятий, я вчуся чи- тати й писати!” - отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою про те, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при- скорено билося, випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував: “гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку! “карета” пишеться через “а”! - тим часом Летісія Насарено витирала його, бо в запалі кохання він. як завжди, обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев’ячих лапах, намилювала антисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав, декламуючи разом з ним: “йолоп, йод і койот пишуться через йот!” - вона змазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борною кислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: “за те, що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!” - а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: “дозволь повернутися в країну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками для сиріток та лікарнями!..” - проте він і слухати її не хотів у своєму затятому злопам’ятстві: “нізащо!” - бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні на тому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його, коли він задихався від кохання о другій годині дня: “ну, зроби мені ласку, любий, - хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилися собі, і ніколи в твої справи не втручалися!..” - та він відказав їй, сопучи від своєї нетерплячої пристрасті: “нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьому кодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намиста золоті кільця для носа та сережки! нізащо!” - він був глухий до прохань Летісії Насарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просила повернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церкві відібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, - однак він одвертався до стіни: “я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніж зламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінки вітчизні! нізащо!..” - “та все ж вони повернулися, мій генерале!” - вони непомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласним розпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їм заплатили величезні гроші - як відшкодування збитків; церкві було повернуто експропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, про відокремлення школи від церкви, - всі ті накази, які він, розлючений, сам віддав колись на блазенському святі канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, царство їй небесне, - “якого ще дідька тобі треба?” - проте Летісії Насарено цього було замало," вона попросила бiльшe: “притули вухо до мого живота, послухай, як співає дитя, котре там росте!..” - вона сама прокинулася серед ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води її нутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, який розповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштинову сечу, яка спить іще в її джерелах, - і він притулив до її живота вухо, в якому менше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, - “це дитя нашого смертного гріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественне ім’я, і на чолі в нього буде біла зірочка - знак його високого походження, і від матері він успадкує дух самопожертви, а від батька - велич, і матиме він долю незримого керманича, - але його вкриють ганьбою небеса і знеславить уся вітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, що стільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!..” - і тоді він ринувся крізь серпанок старої шлюбної москітної сітки і вибіг геть, клекочучи, мов той корабельний казан, і з глибини його душі вирвався лютий крик: “нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” - він тягнув свої величезні ноги таємного нареченого покоями палацу, який став йому чужий, палацу, який знову сяяв у розкошах після нескінченно довгої ночі офіційної жалоби, - з карнизів було позривано зітлілий креп, у вікна лилося сонце і віяв вітер з моря, на балконах цвіли квіти, лунали військові марші, - то виконували його наказ, якого він не віддавав, а проте то був, без сумніву, його наказ, в ньому вчувався його спокійний голос, його владна рішучість, отож він із усім згодився: “гаразд!” - і знову відчинилися замкнуті храми, монастирі й цвинтарі були повернуті колишнім власникам, чернечим громадам, - згідно з іншим його наказом, якого він також не віддавав, але схвалив: “гаразд!” - і було відновлено колишні храмові празники та великий піст; у навстіж відчинені балконні двері долинав радісний спів юрби, яка раніше вславляла його , а нині, стоячи навколішках під палючим сонцем, співала хвалу господу: “Всевишнього на кораблі привезли, мій генерале!” - і справді, його привезли, згідно з наказом Летісії Насарено, згідно з її законом, прийнятим у спальні, одним із тих численних законів, які вона впроваджувала на свій розсуд, а він потім мусив схвалювати їх публічно, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби влада його похитнулася, - адже це Летісія була тою потайною силою, яка рухала нескінченні процесії, що їх він бачив з вікна спальні, - численністю вони переважали орди фанатиків за часів канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, чий образ стерся з пам’яті людей: лахміття її весільного вбрання та прах її зітлілих кісток було розвіяно по вітру, а нагробну плиту в її склепі перевернуто написом униз, щоб на віки вічні не залишилося навіть її імені, не збереглося навіть згадки про вмерлу птахівницю, яка перефарбовувала сірих пташок на іволг, - “і все це за твоїм наказом, бо ти не хотіла, щоб пам’ять про іншу жінку бодай малою тінню падала на моє кохання до тебе, Летісіє Насарено, суча дочко!” Вона одмінила його, хоч він був уже в такому віці, коли людину змінює лише смерть, - усілякими хитрощами в ліжку їй таки вдалося подолати його дитячий опір, його затяте “нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” - вона примусила його надягти новий бандаж, - “бо цей уже теліпається, наче дзвіночок вівці, що заблудилася вночі!” - вона примусила його взути лаковані чоботи, в яких він танцював перші вальси із королевами краси, примусила начепити на закаблук лівого чобота золоту острогу, подаровану адміралом усіх океанів, щоб він аж до смерті носив її як символ найвищої влади, примусила вдягти кітель із золотим шитвом, позументами і величезними, наче в статуї, еполетами, яких він не носив ще з тих пір, коли за фіранками президентської карети ледве можна було розгледіти замислений профіль, сумовиті очі, меланхолійну руку в атласній рукавичці; примусила напахтитися чоловічими парфумами, пристебнути бойову шаблю, начепити всі медалі й стрічку лицаря Гробу Господнього, якою його нагородив папа римський на віддяку за повернуте церкві майно, - “ти вирядила мене, наче той вівтар на свято!..” - і тоді вона повела його в похмурий конференц-зал, де, здавалося, й справді пахло свічками, як на похороні, бо вікна були заквітчані вінками з апельсинового цвіту, а по стінах висіли прапори та зображення державного герба, і він дався, щоб його уярмила наречена-послушниця, в котрої стан під легенькою мусліновою сукнею був щосили перетягнутий цупкою полотняною спідницею, бо треба ж було якось приховати свою ганьбу, грішний плід семи місяців таємних розкошів; вони стояли спітнілі й закляклі, бо невидиме людське море чигало навколо похмурої святкової зали, входити до якої він заборонив, а вікна наказав позатуляти, - зала була безлюдною, бо ні одна жива душа в цілому світі не мала знати про це нечуване таємне весілля без свідків; Летісія Насарено задихалася від спеки, дитина билася в ній, плаваючи серед мілин по темних плесах її чрева, - то мав бути хлопець, бо він так вирішив, і то справді був хлопець, він співав у глибинах її єства тим самим потаємним голосом, яким архієпископ в урочистому облаченні приглушено славив господа, - аби не почули навіть вартові, які дрімали в коридорах; і страх того заблуканого в темряві водолаза був такий самий, як страх бідолашного архієпископа, котрий мало богові душу не віддав, коли треба було спитати незбагненного старого те, про що ніхто зроду-віку не наважився питати його : “чи згодні ви взяти собі за дружину Летісію Мерседес Марію Насарено?” - і він ледь помітно моргнув: “згоден”, - і ледь чутно забряжчали бойові медалі в нього на грудях, бо серце його стислось, проте голос пролунав так владно, що страхітлива дитина повернулася в чреві і густими водами рушила на світ божий, і тоді Летісія Насарено зігнулася вдвоє, ридаючи: “господи милосердний, зглянься над своєю смиренною рабою, що забула твої святі закони заради плотських утіх! покірно приймаю кару твою, боже!..” - рвучи мереживні мітенки, щоб люди не почули хрускоту її кісток, усе ще намагаючись приховати свою ганьбу під цупкою полотняною спідницею, розтерзана серед паруючої калюжі власних вод, вона дістала з- під муслінових згорток недоношене маля, безпорадне, як новонароджене телятко, - вона підняла його, щоб розглянути при тьмяному сяйві свічок імпровізованого вівтаря, і побачила, що це хлопчик, - “як ви й хотіли, мій генерале!” - кволий та боязкий хлопчик, якому судилося зватися Емануїлом і нічим не прославити цього імені, - він дістав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями та владою тієї миті, коли батько поклав його на жертовний камінь, своєю шаблею перерізав пуповину і визнав його своїм єдиним і законним сином: “панотче, охрестіть його!” Ця нечувана подія стала прологом до нової епохи, першою прикметою лихих часів, коли війська ще до світанку перекривали вулиці, примушуючи людей зачиняти вікна та балконні двері, прикладами розганяли юрбу на ринку, щоб ніхто не бачив, як з’являється на мить і хутко зникає блискуче броньоване авто з золотими ручками на дверцятах, виготовленими в президентській зброярні, - ті, хто наважувався порушити заборону, причаївшись на даху, бачили крізь розшиті в кольори державного прапора фіранки не того тисячолітнього вояка з меланхолійною рукою в атласній рукавичці, якого вони звикли бачити в цьому автомобілі, а колишню послушницю, приземкувату, в солом’яному капелюшку з фетровими квітками, - і в палантині з блакитних песців, хоч спека була страшенна; рано-вранці щосереди вона виходила з авто біля ринку в супроводі військової охорони, ведучи за руку трирічного дивізійного генерала, - він був такий тендітний, що скидався на дівчинку, вдягнену в парадний мундир із золотим шитвом, - здавалося, що той мундир росте разом з дитиною, бо Летісія Насарено вирядила сина у військове ще до того, як у нього прорізалися зуби, - вона возила його в колясці, щоб він головував на офіційних церемоніях замість батька, вона носила його на руках, щоб він міг оглянути свої війська, підіймала над головою, коли публіка на стадіоні вітала його оваціями, давала йому грудь у відкритому автомобілі на парадах у дні національних свят, зовсім не зважаючи на двозначні жарти, які викликав малий генерал, що присмоктався до материної груді, наче телятко до дійки; він з’являвся й на дипломатичних прийомах, тільки-но навчившись обходитися без няньки, - тоді ж він почав носити бойові медалі, які вибирав на свій смак зі шкатулки з нагородами, подарованої йому батьком; це був серйозний, дивний хлопчик - у шість років він уже вмів поводитися на людях: тримаючи в руці келих із фруктовим соком замість шампанського, він розмовляв з дорослими, як рівня, і так невимушено та люб’язно, що всі чудувалися, від кого б то він міг успадкувати ці риси вдачі; але часом ніби темна хмара огортала святкову залу, час зупинявся, і блідого наступника престолу, наділеного найвищою владою, змагав сон, навколо шепотіли: “тихше, маленький генерал заснув...”- і ад’ютант брав його, сонного, на руки та виносив із зали, де всі боялися н поворухнутися, де уривалися на півслові діалоги знатних убивць та цнотливих сеньйор, котрі, ховаючи в’їдливі посмішки за віялами, насмілювалися шепотіти: “який жах! коли б тільки генерал знав!..” - бо з його благословення поширювалася вигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється, адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівки хлопчиська, єдиного з усіх зачатих ним дітей, кого він визнав своїм сином, - так само він не міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законної дружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з’являлася на ринку, ведучи за руку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казармених куховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку, коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючу воду бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квіти з Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничому порту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхній улов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, - вони відганяли свиней прикладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колись зважували рабів, - тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, він на власні очі бачив тут неймовірно вродливу сенегальську рабиню, - вага заплаченого за неї золота перевищувала її власну; “вони спустошили все, мій генерале, - куди тій сарані чи циклону!..” - та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насарено чинила те, чого й він не наважився б робити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею бігли бродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, - блакитні песці дратували собак своїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вона гігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками, на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогами достатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, - Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вони зморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рук брався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальці почорніла, - проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі, мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тільки непотріб: “та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!.. забирайтесь під три чорти зі своїми гарбузами, байстрючки нещасні! якого не візьмеш, аж торохтить усередині!.. а це, по-вашому, волове м’ясо? та воно ж смердить так, хоч носа затикай, по ньому вже черви лазять! це ж не віл, а здохлий од чуми осел, сучі ви дочки!..” - репетувала вона, аж хрипнучи від прокльонів, поки служниці та ординарці напихали свої кошики усім підряд, що було їстівного, - пронизливий піратський вереск Летісії заглушував навіть гавкання собак, що казилися від люті, бо перед очима в них нахабно теліпалися білясті хвости песців, яких для Летісії привозили живими з острова принца Едуарда, - а її лайка була куди гострішою, ніж уїдливі репліки зухвалих гуакамайо, котрих їхні господині потай навчали кричати те, чого не могли сказати їй у вічі самі: “Летісія - злодійка, повійниця-черниця!” - вигукували папуги, сидячи на залізних гілках, на запиленому листі з різнобарвного скла аж під куполом ринку, де вони були недосяжні для руйнівного вихору цього допотопного піратського танцю, що повторювався удосвіта щосереди протягом усього бурхливого дитинства маленького лжегенерала, чий голос ставав ще ніжніший, а жести - ще витонченіші, коли він намагався прибрати мужнього вигляду, тягнучи за собою по землі шаблю карткового короля, - він незворушно спостерігав за пограбуванням ринку, тримався спокійно, гордовито, з гідністю, як того навчала мати, - щоб люди бачили в ньому вроджене благородство, коли вона змішувала все з багном, скаженіла, наче розлючена сука, лаялася, мов останній п’яниця, а старі негритянки в строкатих тюрбанах терпляче вислуховували всі образи, мовчки спостерігали за тим грабунком, не змигнувши й оком, мовби й не дихаючи, - сиділи незворушні, як ідоли, та знай собі жували тютюнові кульки і листя коки - те заспокійливе зілля допомагало їм зносити наругу, витримувати нашестя цієї ненажерної сарани, - і от нарешті Летісія Насарено, розштовхуючи наїжачених псів, тягла свого нікчемного вояку до виходу і, як завжди, гукала вже з дверей: “рахунки можете надсилати урядові!” - а жінки ледь чутно зітхали: “господи, якби генерал тільки знав!.. коли б хоч хто-небудь йому розказав про все!..” - вони свято вірили, ніби він до самісінької смерті сном-духом не відав нічого з того, що знали всі: його єдина й законна дружина Летісія Насарено привласнювала на індуських базарах потворних скляних лебедів, дзеркала в рамах з черепашок, коралові попільнички, заграбастала собі з крамничок сірійців усю тафту, з якої робили траурні стрічки, хапала цілими пригорщами амулети й разки намиста з золотих рибок у мандрівних ювелірів, і ті кричали їй у вічі: “ти справжня лисиця, куди тим летісіям, які в тебе на шиї висять!” - вона гребла все, що їй під руку потрапляло, вдовольняючи свій грубий смак і звичку випрошувати всякі речі, хай навіть непотрібні, - це було єдине, що залишилося в ній від колишньої послушниці, але якщо раніше їй доводилося жебрати в під’їздах віце-королівського кварталу, де пахло жасмином, то нині вона могла напакувати військові фургони всім, чого душа забажає, - та ще й без ніякої плати, відбувшись лише своїм звичним: “рахунки можете надсилати урядові!” Це було все одно, що сказати: “гроші вам заплатить Господь бог”, - адже тоді ніхто не знав напевне, існує чи ні той уряд, та й він давно вже зробився невидимий; ми бачили тільки фортечні мури на пагорбі перед Військовою площею, президентський палац із балконом, звідки раніше лунали легендарні промови, бачили вікна, на яких стояли горщики з квітами і висіли мереживні фіранки, - вночі будинок здавався кораблем, який пливе по небу, - його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря, надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стіни пофарбували в біле - на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім, жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що він насправді існує в цьому палаці, - навпаки, ми схилялися до думки, що всі ці ознаки життя - лише хитрощі військових, які мали спростувати вперті чутки, ніби він на старість став забобонний і, зрікшись усіх благ та почестей, дарованих владою, наклав на себе тяжку епітимію, дав покаянну обітницю прожити решту своїх днів у суворій покуті, смиряючи душу свою волосяницею, умертвляючи плоть усілякими ланцюгами, - казали, що він нібито їсть лише чорний хліб, п’є звичайну колодязну воду, спить на голій кам’яній підлозі в затворницькій келії монастиря біскаиок, - щоб спокутувати свій страшний гріх, адже він володів жінкою всупереч її волі, по-блюзнірському зачав сина з черницею, яка лише завдяки силі господній ще не доскочила найвищого сану, - однак у його безмежному царстві скорботи все залишалося як завше, бо Летісія Насарено заволоділа ключами від його влади, і їй досить було сказати, ніби це сам президент наказав рахунки подавати урядові, - - одвічна формула, яку, здавалося спочатку, не так уже й важко обминути, а проте з часом вона ставала все страшнішою, - минуло багато літ, поки група найрішучіших кредиторів наважилася прийти до урядового палацу, захопивши з собою валізу несплачених рахунків: “на превеликий подив, нам не сказали “так” або “ні”, - хтось із вартових провів нас до скромної приймальні, де нас зустрів морський офіцер, дуже люб’язний і зовсім ще юний; - приємно усміхаючись, він насамперед запропонував нам випити запашної кави - з президентських плантацій, а потім показав нам білі, чудово освітлені кабінети з дротяними сітками на вікнах та вентиляторами під стелею, і все навколо було таке світле й чисте, все свідчило про гуманність, отож ми спантеличено питали самі себе: “де ж тут сморід влади, де той дух ліків та парфумів? де її скнарість і жорстокість? погляньте лишень на цих старанних службовців, одягнених у шовкові сорочки, вони керують вітчизною без поспіху, без зайвого галасу!..” - а тим часом офіцер провів нас до невеличкого внутрішнього подвір’я, де Летісія Насарено власноручно підстригла трояндові кущі, щоб очистити ранкове повітря від гидкого духу прокажених, сліпих та паралітиків, яких відіслали вмирати в забуті притулки; він показав нам колишній барак наложниць, заіржавілі швацькі машинки, казармені ліжка, на яких рабині з гарему спали часом і по троє, - ці осквернені келії незабаром мали знести, а на їхньому місці збудувати сімейну каплицю; він показав нам крізь вікно священний куточок президентського палацу - навіс із живих квітів, золотавих від сонячного проміння, де на зеленій дерев’яній веранді він саме кінчав снідати з Летісією Насарено та сином - єдиними людьми, які мали право сідати з ним за стіл; він показав нам легендарну сейбу, в затінку якої вішали полотняний гамак кольорів державного прапора, де він спочивав по обіді, коли спека була найбільша; він показав нам корівню, сироварню, пасіку; ми вже верталися назад, - тією самою стежкою, кудою він ходив щоранку дивитися, як доїтимуть корів, - коли це наш провідник зненацька зупинився, вражений якимось відкриттям, і показав пальцем на слід чобота, відбитий у багні: “гляньте, це його слід!” - і ми заклякли над тим відбитком здоровенної грубої підошви: велич і сила відчувалися в ньому і, здавалось, там іще зберігся запах звиклого до самотності тигра, - то був слід самої влади, і, споглядаючи його, ми наблизилися тоді до її таємниці більше, аніж той, кого ми вибрали, щоб він побачив президента на власні очі, - бо на той час військове керівництво починало боротьбу проти вискочки, яка захопила в свої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам, - Летісію Насарено так далеко завела її королівська пиха, що генеральний штаб вирішив ризикнути й пропустити до нього одного з нас, - “тільки одного! хай спробує хоч натякнути генералові, що діється в нього за спиною!..” - “отак мені й довелося побачити його, він був сам у задушливім кабінеті, де на білосніжних стінах висіли гравюри з зображеннями англійських верхових коней, - сидів під вентилятором у зручному кріслі, відхилившись назад, на ньому був білий пом’ятий бавовняний мундир з мідними ґудзиками, без ступеневих знаків, правицю в атласній рукавичці він поклав на письмовий стіл, де не було нічого, крім трьох пар однакових маленьких окулярів у золотій оправі; позад нього стояла шафа з запиленими книжками, які скидалися на бухгалтерські гросбухи в палітурках із людської шкіри, а праворуч було відчинене вікно, затягнуте дротяною сіткою, - звідси виднілося все місто, мов на долоні, і все небо, де не було ні хмаринки, ні пташинки - аж до того берега моря; і мені стало зовсім легко, бо він здавався не таким владним, як перший-ліпший з його наближених, і вигляд у нього був якийсь домашній, не такий, як на фотографіях, - на нього жаль було дивитися, здавалося, що все в ньому - зістаріле та обважніле, що він украй виснажений якоюсь невиліковною хворобою, - він не мав сили навіть сказати “сідайте”, а лише скорботно показав мені на крісло рукою в атласній рукавичці; він вислухав мене, ні разу не глянувши на мене, тільки важко, з присвистом дихав, сповнюючи кімнату духом креозоту, а потім став уважно вивчати рахунки, - я пояснював йому справу, вдаючись до шкільних прикладів, бо він не сприймав абстрактних понять, - отож я почав з того, що Летісія Насарено заборгувала нам за стільки тафти, що якби той крам розстелити в довжину, то його вистачило б звідси до Санта-Марія-дель-Алтар і назад - себто нам повинні заплатити за сто дев’яносто морських ліг цієї тканини, - і він сказав, ніби сам до себе: “ага”; наприкінці я підсумував - мовляв, увесь борг, звісно, зі знижкою для його превосходительства, рівно в шість разів більший від головного виграшу в лотереї за десять років, - і він знову мовив: “ага”, - та нарешті поглянув на мене, - він був без окулярів, і я побачив, що очі в нього боязкі й співчутливі, і тоді він сказав якимось дивним, схожим на звуки фісгармонії голосом, що наші доводи - переконливі й справедливі: “кожному своє, - сказав він, - рахунки можете надсилати урядові”. Таким він був у ту епоху, коли Летісія Насарено взялася переробити його на свій лад, всупереч дикунському вихованню Бендісьйон Альварадо: передусім вона відучила його їсти на ходу, з тарілкою в одній руці і ложкою в другій, - тепер вони їли втрьох за пляжним столиком під навісом із квітів, він сидів навпроти сина, а Летісія Насарено - збоку, вона навчала їх, як треба поводитися вихованій людині, а також - як треба правильно їсти, щоб їжа пішла на користь: сидіти слід прямо, виделку тримати в лівій руці, а ніж - у правій, старанно пережовувати кожен шматок - п’ятнадцять разів за однією щокою, п’ятнадцять разів - за другою, рота не розтуляти й голови не нагинати, - вона не зважала на його протести: “це якась казармена муштра!..” - а провадила своєї; вона привчила його читати по обіді офіційну газету, патроном і почесним редактором якої вважався він сам: тицяла йому ту газету в руки, тільки-но він лягав подрімати в гамаку під гігантською сейбою, яка росла посеред їхнього родинного патіо: “глава держави має знати, що діється в світі!” - Летісія надягала йому окуляри в золотій оправі й залишала напризволяще - спотикатися, читаючи статті про самого себе, а сама тим часом навчала сина спорту послушниць - грі в м’яча; він роздивлявся в газеті свої фото - такі давні, що на деяких був і не він, а його двійник, той, котрий помер колись замість нього, - він не міг тепер навіть імені згадати; він бачив на фото себе - головуючого щовівторка на засіданнях кабінету міністрів, хоч не відвідував їх ще від появи комети; він знаходив у газеті історичні вислови, які йому приписували грамотії-міністри, - читав, куняючи, аж поки його зовсім не зморювала задуха хмарного серпневого дня, і він непомітно поринав у трясовину сієсти, бурмочучи собі під ніс: “ну й паскудна ж газета, дідько б її взяв, як тільки люди її читають!” - а проте дещо з того нудного читання таки зоставалося у нього в голові, бо після короткого неглибокого сну він прокидався з якоюсь новою ідеєю, котру йому підказали газетні повідомлення, - він передавав накази своїм міністрам через Летісію Насарено, а ті передавали нею ж таки свої відповіді, намагаючись розпізнати його думки в її думках, - “бо ти стала тією, ким я хотів тебе бачити, - тлумачем моїх найвищих задумів, моїм голосом, моїм розумом і моєю силою”, - вона була його найвірнішим і найуважнішим слухом у цьому безперервному гуркоті лавин неприступного світу, який насувався на нього зусібіч, - а втім, насправді останніми оракулами, що визначали його долю, були анонімні послання на стінах убиралень для челяді: саме ці послання розкривали таємниці, яких ніхто не наважився б розповісти йому, - “навіть ти, Летісіє!” - він читав їх щоранку, повертаючись із корівника, поки ще ординарці не встигли їх стерти: він навмисне звелів щодня білити стіни у вбиральнях, щоб ніхто не міг стриматися від спокуси вилити на них свою приховану злобу, - тут він дізнавався про всі прикрощі свого верховного командування, про таємні заміри тих, хто піднісся в захистку його влади, тримаючи камінь за пазухою, бо ненавидів його в глибині душі, - він почував себе цілковитим господарем усієї своєї влади, коли йому вдавалося розгадати загадку людського серця, тільки раз поглянувши у викривальне дзеркало - писання якогось підляка; він знову почав співати, як багато літ тому назад, - рано-вранці, вгадуючи оком крізь серпанок москітної сітки тіло своєї єдиної і законної дружини Летісії Насарено, подібне до туші викинутої на містину самиці кита, виспівував: “прокинься, бо вже світає, ранок у серці моєму встає! море на місці, життя триває, - прокинься, Летісіє!” - життя тривало, неймовірне життя єдиної з- поміж усіх жінок, якій вдалося домогтися від нього всього, крім однієї дрібнички: привілею прокидатися щоранку в одній постелі з ним , бо після любощів він ішов до своєї холостяцької спальні, чіпляв біля дверей лампу - на випадок нагальної втечі, - зачинявся на три замки, три засуви і три защіпки, лягав ницьма на підлогу, самотній і вдягнений, - “так само, як щоночі до тебе і як щоночі після тебе”, - аж до останньої своєї ночі самітного утопленика; та на світанку, доглянувши за доїнням корів, він повертався до неї в спальню, де стояв дух нічного звіра, - “щоб знову давати тобі все, чого лиш забажаєш”, - дарувати їй нечувані багатства, більші, аніж величезна спадщина його матері Бендісьйон Альварадо, більші, аніж усі скарби, про які тільки може мріяти людина на цьому світі, - але й то ще було не все, бо він обдаровував не саму її, а ще й силу-силенну її родичів, які прибували один за одним із якихось богом забутих антильських острівців, - голота та й годі, що не мала нічого, крім прізвища Насарено, цього грубого роду зухвалих чолов’яг та жадібних жінок, які прибрали до рук торгівлю тютюном, сіллю, питною водою - давні привілеї, даровані військовим: таким чином він обмежував інші претензії своїх честолюбних воєначальників, а тепер Летісія Насарено потихеньку відбирала ті привілеї, нібито за його наказом, насправді ж - самочинно, йому просто нічого вже не зоставалося, як згоджуватися з її розпорядженнями; на догоду їй він скасував застарілий, варварський спосіб страти четвертуванням, коли засудженого розривали на шматки, прив’язавши до коней, - замість цього спробували освоїти електричний стілець, подарований йому командуючим десантними військами для того, щоб і ми могли прилучитися до найцивілізованішого способу страти; він відвідав страхітливу лабораторію в портовій фортеці, де було відібрано найвиснаженіших політичних в’язнів, щоб на них потренуватися, як треба керувати тим троном смерті, - коли його вмикали, він пожирав усю електроенергію з міської мережі, отож ми завжди знали точний час смертельного експерименту, бо зненацька в портовому борделі гасло світло, і ми, заціпенівши від жаху в пітьмі, хвилину мовчали, а потім випивали чарку за упокій душі страченого - та ще и страченого не раз, а кілька разів, адже більшість смертників не помирали відразу - вони зависали на ременях напівмертві, і тіла їхні димували, наче смажене м’ясо, а з грудей виривався хрипкий стогін нелюдського болю, - аж поки, після кількох невдалих спроб, хтось не витримував і, зглянувшись, пристрелював бідолашну жертву, - “і все це - для того, щоб зробити тобі приємне, Летісіє! заради тебе спорожніли в’язниці, заради тебе я дозволив повернутися в країну своїм ворогам!” - а також урочисто обнародував на Великдень указ про заборону переслідувати вільнодумців за їхні погляди або за вчинки: “це - особиста справа кожного!” - в розпал своєї осені він був щиро переконаний в тому, що навіть найзапекліші його вороги мають право на спокій, яким у дивовижні січневі ночі втішався він разом з Летісією Насарено - єдиною в цілому світі жінкою, котра сподобилася бачити його без сорочки, в самих тільки спідніх, сподобилася бачити його величезну грижу, позолочену місячним сяйвом на терасі президентського палацу, - вони удвох милувалися загадковими вербами, що їх прислали правителі Вавилонії для його саду дощів, милувалися грою сонячного проміння в струменях зливи, Полярною зіркою, яка заплуталася між листям; вони удвох досліджували всесвіт за шкалою радіоли, крізь глузливий посвист летючих планет слухали уривок радіоп’еси - щоденну передачу з Сантьяго-де-Куба, і, стривожені, нетерпляче ждали продовження: “от лихо! чим же воно все скінчиться? хоч би дожити до завтра!”; перед сном він грався з сином, розповідав йому про зброю: це була єдина з усіх придуманих людьми наук, яку він знав досконало; а ще він завжди повчав сина: “ніколи не віддавай наказу, якщо ти не певен, чи його виконають!” - він примушував хлопчика повторювати це правило безліч разів, щоб той запам’ятав назавжди, що єдина помилка, якої не може дозволити собі наділена владою людина, - це віддати наказ, не впевнившись спершу, що його буде виконано, - то швидше була порада навченого гірким досвідом діда, а не мудрого батька, та хлопчик не забув би її ніколи, хоч би й прожив стільки, як він, бо вперше почув це правило тоді, коли батько вчив його, шестилітнього, стріляти з важкої гармати: як ми гадали, саме від її страхітливого пострілу й почалася моторошна буря - без дощу, але з блискавицями та громом, який нагадував гуркіт вулкана, - жахливий полярний вітер з Комодоро Рівадавіа повивертав усі морські нутрощі і заніс геть цирк-шапіто, який стояв на майдані біля колишнього невільничого порту, - ми витягали неводами слонів, утонулих клоунів, жираф, яких вихор позакидав на трапеції, - так вони тепер і плавали разом з трапеціями; шалена буря ледь не потопила навантажений бананами корабель, який через кілька годин кинув якір у нашому порту, - на борту його був молодий поет Фелікс Рубен Гарсіа Сарм’єнто, що згодом прославився під ім’ям Рубена Даріо; о четвертій море, на щастя, заспокоїлося, в прозорому знову повітрі роїлася комашня, - і він визирнув у вікно спальні й побачив невеличкий білий пароплав, який, похилившись на правий борт, спокійно плив по заводях вимитого бурею надвечір’я, - на капітанському містку стояв капітан, особисто керуючи складним маневром швартування, - з пошани до славетного пасажира в куртці з темного сукна та жилеті; він нічого не чув про цього чоловіка, аж поки наступної неділі Летісія Насарено не попросила, як про нечувану милість: “ходімо сьогодні на вечір поезії в Національний театр!” - і він згодився. Протягом трьох годин ми стоячи чекали його в душній залі, спітнілі в парадних костюмах, які нас примушено було вдягти в останню мить перед концертом, - нарешті, зазвучав національний гімн, і ми, аплодуючи, повернулися до урядової ложі, де з’явилася приземкувата послушниця в капелюшку з пишним пір’ям і в хутрах, накинутих поверх сукні з тафти; не відповідаючи на вітання, вона сіла поруч з одягненим у генеральський мундир інфантом, котрий у відповідь на наші оплески згорнув рукавичку так, що вона нагадувала квітку ірису, і помахав нею публіці: мати казала йому, ніби в давні часи так робили принци; нікого більше ми не побачили в президентській ложі, але були певні, що він там, - невидимий, він своєю присутністю оберігав наші душі від сум’яття поезії, визначав силу нашої любові і навіть час нашої смерті, - з темного кутка ложі, незримий сам, він бачив могутнього мінотавра, чий голос, ніби гуркіт грому на морі, змусив його вознестись над землею і над часом - і, всупереч власній волі, він поплив крізь золоті звуки дзвінких сурм туди, де зводилися тріумфальні арки Марса й Мінерви, тріумфальні арки слави, - “не вашої слави, мій генерале!” - він побачив могутніх героїв, атлетів-прапороносців, чорних мисливських псів, невтомних бойових коней з залізними копитами, піки і списи лицарів з жорсткими плюмажами, він бачив, як ті воїни захопили чудернацьке чуже знамено, - “прославивши цим не вас, мій генерале!” - він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, - заради вічної слави безсмертної вітчизни, величнішої та славетнішої, ніж та, яку бачив колись у маренні він, босий солдат, - і він відчув себе вкрай нещасним і таким мізерним у цьому гуркоті схожих на землетрус овацій, і теж приєднався до них із темряви свого кутка, вражений: “матінко моя рідна Бендісьйон Альварадо, оце так тріумф!., хіба можна зрівняти з цим, як ті паскуди зустрічають мене!..” - думав він, жалюгідний і самотній, страждаючи від задухи та москітів, від цих роззолочених колон і вилинялого оксамиту почесної ложі, - “і як це той індіанець, чорти б його взяли, примудрився написати таку чудову штуку тією самою рукою, якою підтирається?..” - чудувався він, такий захоплений щойно відкритою красою поезії, що тинявся по всьому палацу, наче той слон у неволі, намагаючись ступати своїми величезними ножищами в такт ударам литавр, які кликали до бою, засинав, зачарований ритмом звучного пристрасного хоралу, який Летісія Насарено декламувала йому в затінку тріумфальних арок велетенської сейби на їхньому патіо; він записував вірші на стінах убиралень, намагався прочитати напам’ять усю поему на теплому олімпі з коров’ячих кізяків, на своїй фермі, - коли це раптом задвигтіла земля від динамітного заряду, що передчасно вибухнув у багажнику президентського автомобіля, який стояв у каретному сараї, - “це було щось жахливе, мій генерале!..” - рвонуло так, що ми й через багато місяців ще знаходили по всьому місту знівечені рештки броньованого автомобіля, яким Летісія Насарено з сином мали їхати того дня до ринку, бо якраз була середа, - “отож, замах був учинений саме на неї, мій генерале!” - і він ляснув себе по лобі: “хай йому біс, як же це я раніше не здогадався!” - він дивувався: що сталося з його легендарним чуттям? адже протягом останніх місяців написи на стінах убиралень були спрямовані не проти нього, як завжди, не проти котрогось із цивільних міністрів, а проти нахабних Насарено, які от-от захоплять усі прибуткові місця, що по праву належать верховному командуванню, - а також, проти церковників, котрі одержують від світської влади забагато вигод; він не надавав тому значення: безневинні прокльони на адресу його матері Бендісьйон Альварадо з часом ставали звичними, ніби лайка папуги, пасквілями, які визрівали в теплій безкарності вбиралень, і, зрештою, стримувана злість виводила людей на вулиці, - він сам часом пришвидшував цю розв’язку, правда, ситуації тоді були не такі скандальні, - але він і гадки не мав, що вони можуть отак розлютитися: “подумати тільки, підклали двісті фунтів динаміту на території президентського палацу, бандюги!” - як це могло трапитися, що його так зачарували переможні сурми поезії, аж він, зі своїм тонким нюхом обважнілого тигра, вчасно не вчув знайомого старого запаху, милого серцю запаху небезпеки? він терміново скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих воєначальників, - “і ми після довгих років усталеного ладу, протягом яких нам передавали накази через посередників, побачили за два кроки від себе незбагненного старого, чиє реальне існування було найпростішою з його загадок, - він прийняв нас у конференц-залі, сидячи на троні в мундирі рядового, від нього тхнуло сечею, наче від скунса, а на носі він мав окуляри в золотій оправі, - ми вперше бачили його в окулярах, навіть на останніх портретах він ще був без них; він видався нам набагато старішим та немічнішим, ніж ми того сподівалися, і лише його мляві руки - він чомусь цього разу не вдягнув своїх атласних рукавичок - скидалися на руки якоїсь іншої людини, молодшої та милосерднішої за цього вояку, а решта все в ньому було похмуре й незрозуміле, і коли ми придивилися до нього ближче, то побачили, що в ньому залишився останній дух життя, але то був дух незаперечної і руйнівної влади, і він сам насилу стримував своє властолюбство, наче норовистого, неприрученого коня; він не мовив ні слова, навіть головою не кивнув, коли ми віддавали йому честь як верховному головнокомандуючому та сідали навпроти нього в розставлені напівколом крісла; нарешті він скинув окуляри й почав так пильно вдивлятися в кожного, що нам здалося, ніби він бачить нас усіх наскрізь, бачить найпотаємніші наші думки, безжально вивчає всі наші заміри, - так він видивлявся, аж поки не встановив, точно, наскільки змінився кожен із нас від того напівзабутого дня,, коли він присвоїв нам найвищі звання, навмання тицяючи пальцем”, - тепер він упевнився, що організатори замаху - серед цих чотирнадцяти таємних ворогів, але почувався таким самотнім та беззахисним перед ними, що тільки ледь помітно блимнув очима, наче та ігуана, і, звівши голову, закликав їх до єдності: “нині, як ніколи, нам конче потрібна єдність, бо йдеться про благо вітчизни та про честь збройних сил!” - він порадив їм діяти обережно, але рішуче, і поставив почесне завдання: знайти організаторів замаху, котрих мають судити з усією суворістю воєнних законів, - “у мене все, сеньйори”, - - скінчив він, певний, що винуватець - хтось із них, якщо взагалі не всі вони винуватці; нещадно ясна правда смертельно поранила його душу: він збагнув зненацька, що віднині життя Летісії Насарено залежить не від божої ласки, а від його власної мудрості, від того, чи зуміє він відвернути цю страшну загрозу, відвернути те неминуче, що рано чи пізно станеться, будь воно прокляте!.. Він змусив Летісію Насарено відмовитися від участі в усіляких громадських заходах, змусив найзажерливіших її родичів поступитися військовим своїми привілеями” тих Насарено, що були метикованіші, він призначив повноважними консулами, а найзапекліших знаходили в рівчаках де-небудь біля базару; вперше за багато літ він, нікого не попередивши, прийшов на засідання кабінету міністрів і знову сів у своє порожнє крісло - з рішучим наміром обмежити втручання церкви в державні справи, “щоб урятувати тебе від твоїх ворогів, Летісіє!” - і, ясна річ, після цих рішучих заходів якнайглибше прозондував верховне командування: як виявилося, сім воєначальників таки вірні йому, та й головнокомандуючий був його давній приятель, але де було знайти управу на решту? - ті шість нерозгаданих загадок здовжували йому ночі, мучили його невідступним кошмаром, - йому ввижалось, як Летісію Насарено вбивають у нього на очах, дарма що він робив усе, щоб її вберегти: наказав куштувати їжу, яку їй давали, - відколи в хлібі трапилася риб’яча кістка; наказав щодня перевіряти склад повітря в її кімнатах - боявся, щоб не підсипали, бува, отрути в балончик з аерозолем від комах; він лякався, коли вона за обідом здавалася йому блідою або в час любощів зненацька втрачала голос; його жахала думка, що в ту воду, яку п’є Летісія, можуть укинути мікробів жовтої лихоманки, а в краплі, якими вона закапує собі очі, - купоросу; різні хитромудрі способи вбивства спадали йому на думку, отруюючи кожну його мить, - серед ночі він раптово прокидався від кошмару: йому ввижалося, ніби Летісія Насарено стікає кров’ю від якогось індіанського чаклунства, - приголомшений усіма тими небезпеками, реальними й вигаданими, він заборонив їй виходити з дому без супроводу лютої президентської охорони, яка дістала право стріляти в кожного підозрілого, - “та вона виходила, мій генерале!” - він дивився з балкона, як вона сідає з сином у новий броньований автомобіль, і, тамуючи в собі лихе передчуття, благословляв їх на прощання та молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, захисти їх! зроби так, щоб кулі відскакували від її корсажу, відведи трутизну, - хай зловмисники схаменуться!..” - він не мав ані хвильки спокою, аж поки од Військової площі не чулися сирени ескорту, аж поки він не бачив на власні очі, як Летісія Насарено з хлопчиком ідуть подвір’ям у сяйві маяка, - вона поверталася радісно збуджена, а слідом ішли озброєні до зубів охоронці, несучи живих індиків, орхідеї з Енвігадо, низки кольорових ліхтариків для різдвяної ночі, про яку вже нині сповіщали святкові гасла та вогні ілюмінації, - це він звелів зарані прикрасити місто, щоб хоч якось приховати свою тривогу; він стрічав Летісію на сходах: “жива, слава богу!” - вдихав нафталіновий дух її песців, гіркий запах поту, запах її волосся, підстриженого коротко, наче у хворої, допомагав їй віднести здобич у спальню, невідступно почуваючи дивовижну впевненість: оце зараз він втрачає останні крихти свого клятого щастя - бодай зовсім було не знати його! - відчай зростав у ньому, бо він уже ясно бачив, що все даремно: як би він не силкувався відвести біду, всі зусилля тільки наближали його невблаганно до тієї моторошної середи, коли він прийняв страшне рішення: “досить! к чорту все! хай нарешті станеться те, що має статися, - тільки швидше!..” - щойно він це подумав, як наказ його було блискавично виконано: до кабінету вбігло два ад’ютанти з жахливою звісткою: на ринку Летісію Насарено й хлопчика розірвали на шматочки і з’їли знавіснілі псЧитать дальше