Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Замерзнеш, — піддакує фін.

— Ну то давай я поміняю своє пальто і капелюха на шубу і шапку твого товариша. Гарне пальто, майже нове.

Полапав фін сукно, поторгувалися трохи, я доплатив два рублі, на тому вдарили по руках. Я шапку на очі натягнув, комір шуби підняв, а тут гаркавий спустився із номера. Аж закипів від люті, мовляв, напилися, наче свині. А фін той каже йому, мовляв, не подобається, пане, сам йди. Попустився гаркавий, куди ж подінешся. Суне вперед, розмахує пухким саквояжем. А там двісті тисяч рубликів! Усі мої мрії у тому шкіряному ковчезі. Ой же оселюся, ой же заживу! — йду і слинку ковтаю, бо сильний диявол, знає, чим людину спокусити.

Пішли ми. Наче провідник на ногах тримався, але місцева горілка міцна, зараза, і бере не за столом, а за селом. Тільки вийшли за останню хату, як розвезло мого провідника, ноги у нього вигадливі кренделі вимальовують і все пісні свої чухонські співати рветься. Пхаю я його під руку, гаркавий перед нами суне і все питає куди йти. Тут провідник упав. Хропе, зараза, я йому одразу давай морду снігом терти, до тями приводити, та марно, розібрало його не на жарт. Холодно, вітер дме пронизливий, в обличчя сніжною крупою січе, а йому, бач, поспати закортіло. Ну, оце так вляпалися!

Коли Володенька той хапає мене за руку. Угледів він у темряві сарайчик якийсь рибальський поруч. Холодно, однак хоч вітер не дме. Поклав я фіна, сіли чекати, поки до тями прийде. Він же, зараза така, тихцем із собою ще пляшку горілки прихопив і поки йшли ми селом, видудлив її майже повністю. А то я думав, чого він все пику в кожух свій ховає. А він собі потягував!

Сидимо, слухаємо, як вітер гуде. Коли фін застогнав. Я ж, добра людина, підійшов подивитися, а та морда чухонська як почне ригати! Та прямо мені на шубу! А щоб тебе! Я шубу кинув, давай чистити. Дивлюся, що і на сорочку потрапило. Роздивився пічку в сараї, кремінь знайшов, трісок трохи. Розпалив багаття, шубу розвісив, сорочку зняв, обтер, повісив сушитися. Сам присів, гріюся. Воно вогонь у пічці гуде, жити можна. І Володенька поруч сидить. Щось дивиться на мене. Потім показує, наче розчин на цеглу маже. Пізнав таки, гад, хоч я ж шапку на очі насунув.

— Ти ж муляр, що нам пічки лагодив? — питає. — І тебе, значить, самодержав’я так допекло, що тікаєш! Дарма, брате, боротися треба! Про революцію чув?

Я руками розводжу, мовляв, не розумію, що каже.

— Нічого, що не розумієш! Нічого! Ти просто серце відкрий! Відкрий серце! І все зрозумієш! Бо революція, брате, це така річ, що всі народа розуміють, якщо розповісти правильно! — він ото каже, очі в нього заблищали, а сам до мене доторкнувся, там, де серце. Руки в нього холодні, неприємні. — Революція, брате, це пісня, а пісня ж усім зрозуміла, пісню перекладати не треба! Її співати треба, усім серцем співати, тоді тебе кожен зрозуміє і пісню підхопить! Нумо, давай заспіваємо!

Вставай, проклятьєм заклєймьонний Весь мир голодних і рабов, Кіпіт наш разум возмущьонний І в смертний бой ідті готов!

Ото виводить цапиним своїм голосом, очі вирячив і дивиться на мене якось дивно. Ще ніколи так на мене не дивилися.

— А ти красивий. Справжній пролетар. Народна кістка. Людина майбутнього! Сильний, впевнений, немає в тобі інтелігентської гнилизни! З тебе б чудовий боєць революцій вийшов! Такі люди нам потрібні! Сильні, впевнені, від сохи! Ти — майбутнє, милий, світле майбутнє! — торочить ото, потроху наближається до мене і далі наспівує.

Вєсь мір насілья ми разрушим До основанья, а затем Ми наш, ми новий мір построім, Кто бил нікєм, тот станєт всєм!

— І буде всесвітнє братство! Коли всі, як рідні! Чоловіки! Бо саме чоловіки — вінець творіння. Баби то так, мотлох! Потрібні, щоб тільки народжувати! Але це тимчасово! Потім у нас будуть машини, спеціальні машини для цього! Вони будуть народжувати людей майбутнього! Таких, як ти, брате! Сильних, впевнених, красивих! — шепоче хрипко, як ото бабка, коли наврочує. І знову співає.

Ето єсть наш послєдній І решитєльний бой С Інтернаціоналом Воспрянєт род людской!

Ото доспівав, та як кинеться! Цілуватися! І добре б по-людськи, як ото поважні люди при зустрічі лобизаються, а то, як шльондра якась, слину пускати та язиком куди не треба лізти. Я такого не чекав. Тобто чув, що є такі богоборці, що з чоловіками тойво, але щоб у житті таке, то навіть подумати не міг! А воно ж лізе, обнімає мене, язиком ото у рот штрикає. Ну я і не витримав. Як зацідив кулаком, так той Володенька і ліг, наче сніп під серпом.

Я підхопився і до саквояжа, витрусив усе на сніг. Думав, що там гроші будуть, капітал. А там і був капітал — книжка така, а на ній так і написано великими літерами — «Капіталъ», кілька російських та іноземних газет, купа зошитів та записників, зміна білизни, дві пари шкарпеток, бритва, коробка зубного порошку, кілька бутербродів із ковбасою. Все, що завгодно, окрім грошей. Навіть кишені його обшукав, та там дріб’язок і то не в наших рублях. Це ж Ольга ті гроші в мене під носом пронесла, ще й підморгнула, зараза, а я як дурень за гаркавим погнався. Ну де в мене тоді розум був, це ж ясно було як божий день — не міг Гаркавий гроші везти, надто велике він цабе у більшовистів, йому б не дозволили ризикувати. Товариші Красін та Житомирський теж там не останні люди, лишаються Петросов і Ольга. Петросов відпадає, їм треба було кур’єра змінити, бо Петросова за ту експропріацію в Тифлісі видала б будь-яка країна. Мені той саквояж пухкий тоді розум затьмарив, коли Гаркавий із ним через паркани тікав. Серед них усих тільки Ольга могла бути кур’єром!