Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Попрощався я з полковником, скинув те дрантя, у якому був, і пішов на станцію. Якраз повз ту дачу Ваза проходив. А там вікно світиться на першому поверсі. Дай, думаю, ще гляну, що там робиться. Переліз через паркан та підкрався до хати. А там розмова серйозна йде, на столі грошей пачками ціла купа.

— Де ще п’ятдесят тисяч? В газетах писали, що було двісті п’ятдесят тисяч, а тут лише двісті, — цей голос я знаю, це той, Ульянов, який за головного.

— Слухай, тобі що, мало? Навіщо ти такий дріб’язковий? Я тобі що, мало привіз? — ага, це не хто інший, як сіятельний князь Дадіані.

— Ви, товаришу, не плутайте гроші партії з особистими!

— Я з общака не крисятничаю! — запалюється кавказець.

— Ви, батенька, киньте цю каторжанську люмпен-пролетарську лексику, звольте загальнозрозумілою розмовляти.

— Не брав я для себе, тільки на дорогу та конспірацію. Розумієш, товаріщ, на конспірацію, щоб шпиків заплутати…

Ага, це ж вони гроші ділять. І грошики ті немалі. От часом буває, що сяде чоловіку чорт на плече і шепоче всілякі капості. Отак і шепоче — це ж, Іване Карповичу, ото на столі лежить твоя землиця омріяна, хата, пара вороних та пожиттєвий пенсіон. Бо ж ні на що добре вони тих грошей не пустять, зброї та вибухівки накупляють та на друк своїх прокламацій розтринькають. А так і собі допоможеш, і любому отєчєству цим тільки послугу зробиш. Тим більш, що охранка до цієї компанії інтерес втратила, а до фінської поліції вони не побіжать.

Сів я на лавці неподалік і міркую. В будинок прокрадатися марна справа, вони всі озброєні. Треба дочекатися, коли роз’їжджатимуться, вони зазвичай на одному місці довго не засиджуються. Але скільки вони тут бути збираються? Може, ще тиждень, може, й більше, я стільки чекати не можу. Треба налякати їх якось, але обережно, бо серед них агент охранки є, може донести генералу Гартінгу, а той Гартінг велике цабе, керує закордонною агентурою охранки. Він не те що мене, а й полковника в порох зітре.

Повернувся я до дачі Ваза. Довго там стовбичив, наче приклеєний, а коли Гаркавий кудись вийшов, то за ним пішов. Бачу, нервує той Володінька, озирається повсякчас. Чи відчув, що паленим запахло? Отак цілий день і проходив я. Вже й темніти почало, як дивлюся — той Гаркавий вийшов із дачі, але не до хвіртки пішов, а за будинок та через паркан лізе і саквояж із собою тягне. Важенький такий саквояж. На голові у того Володєньки шапка хутряна, яку фінські селяни носять, на носі сині окуляри. Бороду й вуса поголив і ще й хусткою перев’язався, ніби зуб болить. Оце так конспіратор! І так швиденько чапає, тільки встигай. Та куди звідси подінешся, тільки на станцію, тому я туди швидше встиг, ніж він манівцями. Там Гаркавий ускочив на гесингфорський поїзд, я з ним. Ох і помотав він мене по усьому Великому князівству Фінляндському, де ми тільки не були. Петляв, крутив, як заєць. Таким крученим виявися, що у ступці не вцілиш. Врешті на перекладних добрався він до якогось фінського села біля моря і винайняв кімнату. Я зайшов до трактиру поруч, замовив вечерю, взяв чарку горілки. Відвідувачів споглядаю, розмови слухаю, хоч і не розумію, про що йдеться, та назви вловлюю іноземні, на німецькі схожі. А ще морди у місцевих такі, що як побачиш, то одразу перевіряєш, чи гаманець на місці, й на мене дивляться підозріло. Авжеж, як я раніше не зрозумів. Це ж був колись я у Волинській губернії в містечку одному, що на самому австрійському кордоні. Місцевий пристав, казав мені, що тут у кожного по дві кулі в сраці сидить, але все одно вони перемитники невиправні. І тут такі ж. Кордон поруч, промишляють люди різним безакцизним товаром. А моєму клієнту, мабуть, провідника треба, щоб із нашого любого отєчєства вибратися. Я перекусив і до буфетника тихо — мовляв, чи не можна якось за кордон потрапити, бо є потреба нагальна.

Той по-нашому розумів, зиркнув на мене підозріло, але я йому одразу в руку полтиника поклав. Він кивнув у бік двох хлопців, що вечеряли в кутку. Підсів я до них, узяв графин горілки. Один із них російською розмовляв трохи. Погомоніли — каже, що коли хочеш, сьогодні вночі йди з нами, кригою вісім верст перейдемо до острівця одного, там пароплав зупиняється, що до Стокгольма йде, а паспорти вже ніхто не перевіряє. Щоправда, з нами ще один клієнт буде.

— Та нічого, — кажу, — я не гордий і компанію приємну люблю. Давайте-но, хлопці, ще по чарочці.

Хороші ті фіни люди, небалакучі, працьовиті, але до горілки дуже ласі. Випили ми вже третій графин, я виливаю потроху, щоб не розібрало, але бачу, що один із провідників вже з-за столу встати не може, а йти вже скоро. Ну що, кажу іншому, треба міру знати. Вже ніби час. Тільки холодно, замерзну я у своїй одежині, яка не для того, щоб по морозу ходити.