Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Дер-жи-мор-да! Сат-рап са-мо-дер-жа-вія! Ось як шельмеци приклали! Ну що, ребятушки, вип’ємо по чарці за государя і отєчєство! — і наливає нам шампаню.

Ну, як начальство велить, то відмовляти не можна, тим більш, що п’ємо за государя. Але кривимося потай, бо ж та шампань дурна, як сало без хліба. Шампань — воно, як жиди на Подолі — шуму-ґвалту багато, а в результаті обдурений. Наче компот якийсь із бульбашками скаженими, піна одна — несерйозний напій. Коштує дорого і удовольствія від нього ніякого, тільки в голові паморочиться. Словом, панська забавка. Інша справа — горілочка. Ось це напій змістовний і серйозний. Наллють тобі в чарочку, нічого не шипить, не піниться, тільки виблискує потроху на світлі, запрошує до себе, не на ґелґотіння торжеське, а на поважну бесіду. Як любить казати Митрофан Скоробагатько, горілочка — напій православний, урочистий і величний. Є, звичайно, такі, що міри не знають, нап’ються і лежать при дорозі, собаки їм морду лижуть, свині вуха обгризають. Так не дарма ж кажуть, що примусь дурня Богу молитися, то він лоба розіб’є і підлогу подряпає.

— Ребятушки, чого ви такі сумні, наче бунтівники перед зашморгом! Невже вас шампань не веселить? — кричить їх благородь. Он як старанно штабс-капітан веселощі зображує, регоче та цапки скаче. Але очі в нього сумні, бо тих годинників нагородних у його благородія вже декілька, а на урочистий прийом до генерал-губернатора не запросили. Тепер замість того, щоб із найкращими людьми Києва спілкуватися, вимушений оце з нами радість удавати. І йому маркітно, і нам не дуже. Бо ж збиралися ми піти в трактир та нормально посидіти, відпочити по трудах. Бо це ж від Бога закон: шість днів працюй, а сьомий — відпочинь.

Але куди тут підеш, коли он скаче штабс-капітан, заливає тою шампанню очі й собі й нам. Коли чую, як під столом мене Митрофан ногою штурхає. Дивлюся на нього, а він показує з кишені свого піджака мерзавчика. Федька відразу головою замотав, подумав, що Митрофан при їх благороді пити горілку пропонує. Дурний Федька, не розуміє, що головне в людини очі й на очі треба завжди дивитися. А очі Митрофана косують на келих начальника. Ось побігли їх благородь до туалетної кімнати, бо той шампань не лише голову каламутить, а ще й до вітру гонить, ніби удовичку в гречку. І тут Митрофан швиденько свого мерзавчика відкрив і долив горілочки у недопитий келих їх благородія.

— Ви що робите? — злякався Федька.

— Цить, босото! Їх благородь до ранку тут скакати буде, якщо його не заспокоїти! — каже Митрофан. Федька на мене дивиться, бо ж я тут за старшого. Киваю головою, що нормально все. Не отруту ж налили, а горілку. Тут прибігає Мельников і нумо знову веселитися. Сьорбнув із келиха. Дивлюся, Федька аж зблід із переляку. Дурне, не розуміє, що на третій пляшці шампаню, вже і помиї питимеш — не помітиш, лишень би зі спиртоузом.

— О, це куди краще шампанське! — кричить задоволений Мельников. — Який букет і розкіш смаку! Ви тільки скуштуйте!

Поскакав він ще кілька хвилин, а потім впав на лаву і захропів. Бо коли їхню шампань із нашою православною горілочкою змішати, то суміш виходить пекельна. Наче жидів із німцями. Віднесли ми свого начальника до кабінету, поклали на диван. Я ще й штани з нього зняв і мундир, залишив у спідньому.

— Це ще навіщо? — здивувався Федька.

— Бо шампань людину розслабляє, щоб не довелося зранку бігти мундир до пральні здавати, то хай краще так, — кажу.

— А то знову буде їх благородь по конторі бігати і допитуватися, який ханаток їх облив, — сміється Митрофан.

Пішли ми з околотку, як жиди з полону єгипетського. Зайшли до трактиру Поломойського, взяли відразу графин горілки та наїдків різних тарелів п’ять. Не скасували, бо ж їх благородь виписали нам премійку. Як по третій випили, так наче розвиднілося усе після тої клятої шампані. Сидимо, балакаємо. Після шостої Федька співати поривався, але ж у нього голос, як у кози на окоті, то йому сьому налили, по самі вінця, випив він і заснув. А ми з Митрофаном балакаємо про життя. Він розповідає про плани свої, що хоче назбирати грошей і побудувати на Оболоні будинок дохідний. В одній половині самому жити з родиною, а іншу здавати кімнатами.

— Бо, Іване Карповичу, треба про майбутнє думати — місто зростає, людей сюди все більше їде і треба тим людям десь жити. А Оболонь місце хороше, тихе.

— Та далеченько якось, на висілках, — сумніваюся.

— Так і земля там дешева, не те що на Подолі.

— Ну, давай, за те, щоб усе збулося.