Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Ротмістра поранено! Ноші сюди! — закричав я і кинувся до ротмістра.

— Чого він у мене стріляв? — прохрипів той.

— Не можу знати, — зітнув плечима я, бо і сам не розумів, що це сталося з нашим добровільним шпигуном.

— Отруїли його! Він тим попелом надихався! Заразили і став він українствующим! — закричав професор. — Не дихайте! Не дихайте! Закрийте носи! — кинувся він до козаків щось пояснити, але ті огріли його нагайкою по плечах і поскакали далі мазепинців арештовувати.

Щоб усіх арештувати, попіл зібрати у мішки до останньої крихти і до Києва! — кричав Добрянський. Тут приїхав віз, повантажили ми Добрянського і повезли до лікаря.

Вижив він, хоч поранення було важке. Мазепинців ми всіх затримали, останніх ще вдень ловили по навколишніх селах, але жоден не втік. Попіл повантажили і відвезли до Києва на хімічний аналіз, який робили найвідоміші вчені. Знайти вони нічого не змогли, але після тих досліджень Університет Святого Володимира став просто таки кублом українствующих. Тому прийшов наказ перенести той попіл до одного з казематів київського форту і замурувати його там, щоб нікому туди доступу не було. Так і зробили.

Затриманих мазепинців вислали з Києва адміністративно на місяць, бо до ладу пред’явити їм було нічого, окрім незаконного зібрання.

А попіл і справді виявився небезпечним. Вся сотня козаків, яка тоді на Чернечій горі мазепинців ловила, разом з офіцерами перетворилася на українствующих, хоч були ж вони з Сибірського козачого війська. І коли їх послали придушити селянські заворушення у Волинській губернії, вони натомість повстання підняли. Довелося викликати війська і застосувати проти них артилерію, а коли по них гармати гатили шрапнеллю, ті козаки «Ще не вмерла» волали з гидким кацапським акцентом, доки їх усіх не поклали.

Професор Бузинов-Семиножков, коли почав вишиванки носити та по-мужицьки балакати, сам поліз у зашморг із сорому. Перед тим Табачок його покусав сильно, мабуть, відчув українствующий дух, тому він і Табачка повісив поруч. Що там казати, коли навіть ротмістр Добрянський про кар’єру забув, перестав любе отєчєство та государя любити, і почав вільною Україною марити — самостійною та соборною, від Сяну до Дону. До пори до часу це якось терпіли за минулі ротмістрові заслуги, думали, що то наслідок поранення і швидко минеться. Але коли він у своєму службовому кабінеті зняв портрет государя, а натомість повісив парсуну Шевченка у вишиваних рушниках, то терпець начальству урвався і ротмістр був заарештований полковником Скуратівським та відправлений на каторгу в Наримський край. Трьох філерів, що брали участь у тій операції, звільнили, бо хтось доніс, що вони вечорами після служби ходять на зібрання «Просвіти».

— Дуже небезпечний попіл. Страшенно мені пощастило, що нежить у мене тоді була, повен ніс шмарклів. Вони мене і врятували, — розповідав я про те, що відбулося, штабс-капітану Мельникову, який тільки-но з війни повернувся, худий та змарнілий.

Він тепер знову наш начальник, тільки тихим зробився — чарку-другу вип’є і плакати починає, згадуючи про Порт-Артур і полеглих товаришів.

— Страшна штука війна, Ваню, ой страшна! — шепотів його благородіє.

От так дивина, наче я йому того не казав…

(Кажуть, каземат, де зберігався той попіл, був зруйнований під час вибуху артилерійських складів на Лисій горі у червні 1918…)

Їх благородіє сьогодні в доброму гуморі — вчора ми заарештували цілу купу соціал-демократів разом із клятою їхньою типографією. Одних шрифтів п’ять пудів вилучили у зловмисників, а шрифти примітні були, косі. Ті листівки з косим шрифтом допекли вже нам неабияк — навіть у присутствії самого генерал-губернатора їх розклеїли, бузувіри прокляті. А в тих же листівках карикатури були образливі на нашого любого государя та віршики пасквільні проти царствуючого дому.

То ж лихі були їх високопрєвосходітєльство генерал-губернатор, аж ногами тупотіли на полковника Скуратівського, вимагали схопити і перетворити на пил. А потім їх високоблагородіє полковник Скуратівський розпікали його благородь, штабс-капітана Мельникова, і у виразах геть не соромилися. Ну, а потім, згідно службової субординації, його благородь нам завдання ставив, та так, що аж перехожі на іншому боці вулиці на наші вікна озиралися. З ніг тоді ми збилися, але знайшли й заарештували зловмисників.

Тому його благородь герой дня сьогодні. Сам генерал-губернатор йому дякували і подарували золотий годинник, усі газети про штабс-капітана Мельникова написали — чорносотенні героєм та патріотом називали, а нелегальні — держимордою і сатрапом самодєржавія, що для їх благородія прямо як пісня солов’їна. Усім ті газети в очі тицяв та читав уголос: