Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Почав Давидченко розповідати про якогось гетьмана та його життя. Багато говорив. Із того всього я зрозумів, що той гетьман теж бунтівником був, супроти государя зраду замишляв, навіть грошенят вже встиг назбирати на ту справу. Та схопило його наше відомство. Ну, може, і не охранка, але ж і до охранки щось було, бо як же інакше? Без нас ніяк не можна — у державі порядок мусить бути. Словом, схопили того гетьмана, сам государ допитували його з повним пристрастієм. От які тоді государі були, не те що нинішні, які все милують та просвіщають. Але і той государ як не старалися, а розговорити не змогли бунтівника. Кремінь був той гетьман, нічого не сказав. Ще й поводив себе зухвало, государя ображав різними непотребними словами. Бувають і тепер такі гаспиди, особливо серед бойовиків есерівських.

Замислився я, коли ось проголошує Давидченко урочистим голосом.

— А тепер, панове, я маю оголосити абсолютно сенсаційне наукове відкриття, доленосне для нашого любого отєчєства та науки… — Тут Давидченко паузу зробив, ніби актор драматичний. Я вже давно у місті, не зовсім село темне, бо за службовою необхідністю не раз по театрах доводилося бувати, то знаю, як воно робиться. Всі завмерли, подих затамували — чутно як муха в залі бринить.

Та не дали договорити Давидченку, і наукового відкриття не відбулося. Якби хтось сказав, що таке буває між професорами, — в морду би йому плюнув. А тут, у цей хвилюючий момент, підводиться з крісла професор Сологуб і заявляє нахабно, що все це дурня. Отак і каже: «Дурня!», наче візник на Сінному ринку! Більше того, обізвав Давидченка кабінетним хробаком і заявив, що справжня історична наука робиться у полі, на розкопках, а все те, що говорив професор Давидченко, нічого не варте і нічим не підтверджене антинаукове базікання старого маразматика. Що тут сталося, ой нене…

Давидченко, значить, задихатися почав, за серце схопився, його підхопили під руки, а на Сологуба кинувся з кулаками один із професорових приват-доцентів. Але даремно він те зробив, у того Сологуба рука важка, б’є він геть не по-професорськи. Такого ляпасу відважив, що полетів той приват-доцент шкереберть, наче акробат цирковий. Аби не стіна, так до Дніпра б котився. Але за приват-доцента вступилися студенти. Почалася справжня бійка, геть як у шинку на Подолі, а не у храмі науки. З десяток студентів кинулося на Сологуба. Парубійки міцні, видно, що гімнастикою займаються. А той Сологуб регоче та відмахується від них ніби ведмідь від собак. Не б’ється він, а наче бавиться з тими студентами розлюченими. Я нишком вислизнув із зали, бо ще або в морду дадуть, або поліція затримає. А воно мені зовсім не треба. Стою собі під дверима, чекаю на свого клієнта.

Он винесли професора Давидченка, візника зупинили і повезли старого до лікаря. А ось і Сологуба виштовхали із зали, слідом і валізку його викинули. Синець під оком у професора, сорочка подерта. Ганьба наче, а професор Сологуб тим не сильно переймається, а зовсім навіть навпаки — був у доброму гуморі. Обтрусився і пішов собі, весело насвистуючи пісеньку з опери. Знаю я цю пісеньку, їх благородіє насвистує, коли в околотку жалування дають — «Люди гинуть за метал! За метал!» Далі там щось про чорта та танці, воно якось пов’язано. Бачили б ви, які зараз танці безсоромні стали! Ото хлопець із дівчиною притиснуться один до одного і сіпаються, наче скажені. Блуд один, а не танці, точно від диявола!

Оце думаю, а сам йду за Сологубом. Він пообідати зайшов до ресторану. Його спочатку пускати не хотів швейцар, бо ж був професор розхристаний і з синцем.

— Нікак нєт, шановний, не пущу, — каже басом. Дебелий такий швейцар, із бородою, у чорному однострої з блискучими ґудзиками.

— Ой пусти мене, братику, інакше буду з тобою битися смертельним боєм, бо душа моя широка шампані бажає. А як душа моя бажає, то ти проти душі моїй не стій. Змету, як поїзд корову!

Каже це Сологуб і показує швейцару кулаки свої. А вони у нього ніби гирі пудові, ще й рудою шерстю поросли. Подивився швейцар на свої кулаки, потім на професорські, аж зблід. Але служба є служба, за свисточком своїм срібним потягся, щоб свистіти, кликати городового на допомогу. Аж тут розтискає Сологуб свій кулачисько — а там цілий рубль виблискує. У цирку треба того мартопляса показувати, фокусник чортів. Замислився швейцар. Чи звати городового і ризикувати в пику отримати, чи рубля заробити.

— А бузувірити не будете? — питає у професора.

— Та що ти, братчику, я шампані хочу, а не у відділок, — посміхається Сологуб.