Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— А ти хто? — питає хлопчик, Ісааком, здається, звати.

— А я — людина божа. Не важливо, хто я, важливо, що кілька тисяч. А тепер біжи.

Ну він і побіг. Я, звичайно, розумів, що якогось шмаркача до самого Бенціона ніхто не допустить і він розкаже якимсь дрібним бандитам. А у дрібних замість розуму жадібність. Не втримаються. За рогом я сховався і став чекати. Десь за годину постріли почулися. Стрілянина ціла. Бандити озброєні, але Мері — теж не промах. Крики якісь, зойки, лайка, скло задзеленчало. Десь за хвилину вийшов я з-за рогу, дивлюся, на вулиці вже натовп зібрався. Підійшов я, подивився, а біля готелю лежить скривавлений бандит. З вибитого вікна кричать, що там ще два трупи. Ну і Мері! Трьох поклала! Оце так жінка!

Он вона з готелю вийшла, йде, хитається. Поранена, мабуть.

— Жінці погано! — крикнув я і показав на Мері. Натовп до неї кинувся. Тут поліція прибула, їй Мері й передали. Думаю, що на ній багатенько справ і так просто її не відпустять.

Дочекався потягу, ледь домовився з кондуктором, але у вагон заліз. Спати сидячи довелося, та краще вже так. Коли наступного дня прийшов до контори, то побачив там труну красиву, купу квітів. Аж злякався, невже кляті супостати когось із хлопців убили? Хотів спитати, та нема в кого, бо жодного філера у конторі. Де це вони поділися? Пішов до їх благородія, у двері постукав.

— Що? — гнівно запитав Мельников. Я зайшов, хотів доповісти по справі. А їх благородь, коли мене побачили, як підстрибнуть, наче вершників Апокаліпсису узріли — Свят, свят, свят! — шепоче, хрестить мене і на кріслі відсовується. Вже у стіну вперся, де портрет государя-імператора.

— Що з вами, ваша благородь? — питаю, бо нічого не розумію. Видно, знову Мельников із самого ранку заправляються, але чого ото біліти та мене хрестити?

— Пропади, сатано! Пропади! — як заволає Мельников, як сіпнеться, з крісла впав, підхопився миттю, на диван заплигнув, весь тремтить і далі мене хрестить, наче навіжений.

— Ваша благородь, може, вам лікаря?

А Мельников вирячився на мене і мовчить. Ну і я мовчу, не знаю, що сказати. Отак от у мовчанку погралися, потім зітхнули їх благородь.

— Ваню, ти чи що?

Оце так питання! Чи зовсім штабс-капітан із котушок зірвалися?

— Я, ваша благородь, я. Дозвольте звітувати щодо поїздки.

— Як, Ваню, як? — питає їх благородь, а в самого така мармиза, що борони Боже.

— Що, як?

— Ти живий?

Ще одне питаннячко! Тобто, звісно, не раз міг я мертвим стати, але ж зараз хіба не видно, що живий?

— Так точно, насмілюсь доповісти, що живий та у доброму здоров’ї, ваше благородь!

— А оце тоді що? — їх благородь із дивана так обережно злізли, наче не я в кабінеті, а ведмідь голодний. Ледь не навшпиньки до столу підійшли, узяли там якусь газету. — Ось, що це? — дає мені ту газету. Газета зветься «Ялтинські відомості» й у ній статейка невеличка, що на причалі порту було знайдено документи, зброю й одяг, що належали співробітнику київського охранного відділення Івану Підіпригорі, який зник за нез’ясованих обставин. Не зважаючи на ретельні пошуки, наразі тіла не знайдено. Начальник зниклого агента, штабс-капітан Мельников, повідомив, що його підлеглий поправляв у Криму здоров’я після поранення і, ймовірно, втонув, бо плавати не вмів. — Ваню! — перелякано питає мене Мельников.

— Ваша благородь, живий я, живий. Ніхто ж мого тіла не бачив, то живий. А щодо того, чому посвідчення і зброю залишив, так я поясню. Були на те вагомі причини!

Почав розповідати, а їх благородь все дивиться перелякано на мене.

— Та ви вже торкніться мене! Хіба бувають мертві теплими? А я ж теплий! — ледь переконав їх благородь торкнутися, потім ще чарку перехилив, теж виключно, аби довести, що живий.

— Живий, мерзавець! — нарешті вигукнув їх благородь. — Ванько! — І полізли обніматися. Ще пару чарок і заснули. Я їх на диван поклав, щоб відпочивали, і повернувся до філерської. А там хлопці сидять, всі хворі, бо вчора мене так поминали, що ледь трактир не спалили. Як мене побачили, то двоє знепритомніли, а ще двоє так забігли, що лише увечері їх знайшли. Труну змогли повернути в крамницю, а ось хрест — ні, бо викарбувано там було моє прізвище і надпис — «героїчно загинув, виконуючи службовий обов’язок». Довелося ставити, щоб гроші не втрачати. Пам’ятник рано чи пізно усім знадобиться.

Ох який же сьогодні чудовий день. Весняно, гарно. Птаство вже прилетіло, цвірінькає по скверах. Сонечко лагідно пригріває, кличе на маївку. Ось взяти б у кошик пляшечку горілочки, бутербродиків, оселедчика, знайти гарну затишну галявинку за містом над Дніпром. Мабуть, у неділю так і зробимо. Зберемося з хлопцями — вони небалакучі. Вип’єш чарчинку, заїси оселедчиком керченським і мовчки споглядаєш поважні дніпровські хвилі. Що супроти тих хвиль людське життя? Мить швидкоплинна… Нас не буде, а ті хвилі й далі котитимуться до самого Чорного моря. Відчуваєш себе комахою дрібною супроти вічності неосяжної…