Кінг С. - Доктор Сон

— Ну, ось і ти, — промовив Баррі.

— Хто ви?

— Друг. Застрибуй. Я підкину тебе додому.

— Звісно, — сказав Бред. У такому стані, як у нього зараз, під’їхати буде добре. Він почухав червону плямку в себе на руці. — Ви Баррі Сміт. Ви друг. Я до вас сяду, і ви підвезете мене додому.

Він ступив у кемпер. Двері закрилися. «ВондерКінг» поїхав геть.

Наступного дня весь округ буде мобілізовано на пошуки найкращого центрального захисника і хітера збірної зірок Адера. Речник поліції штату попрохав місцевих мешканців повідомляти про всі чужі або дивні автомобілі й фургони. Таких повідомлень надійшло чимало, але вони не призвели ні до чого. І хоча три автодоми з мисливцями були значно більшими за фургони (а той, що належав Розі Циліндр, взагалі громаддям), про них не повідомив ніхто. Вони ж були людьми з трейлерів, врешті-решт, мандрували разом. Бред просто… пропав.

Як тисячі інших нещасних дітей, його наче щось глитнуло, і схоже на те, що одним ковтком.

9

Вони повезли його на північ, до покинутого спиртового заводу, що стояв за багато миль від найближчої ферми. Крук виніс хлопчика з Розиного «ЕрфКрузера» і делікатно поклав на землю. Бред був зв’язаний клейкою стрічкою і плакав. Коли Правдивий Вузол зібрався навкруг нього (немов журні навкруг відкритої могили), він промовив:

— Прошу, відвезіть мене додому. Я нікому не розкажу.

Роза опустилася біля нього на одно коліно й зітхнула:

— Я б так і зробила, синку, якби могла, але я не можу.

Його очі знайшли Баррі:

— Ви ж казали, що ви з хороших людей! Я сам це чув! Ви ж це казали !

— Вибач, друже. — Несхоже по Баррі було, ніби він відчуває жаль. Радше він скидався на зголоднілого. — У цьому нема нічого особистого.

Бред знову метнувся очима до Рози.

— Ви збираєтеся зробити мені боляче? Прошу, не робіть мені боляче.

Звісно, вони збиралися робити йому боляче. Як це було не сумно, але біль очищував дух, а правдиві мусили їсти. Лобстери теж відчувають біль, коли їх кидають до каструль з окропом, але це не зупиняє мугирів перед цією справою. Їжа є їжею, а виживання виживанням.

Роза сховала руки собі за спину. В одну з них Скнара Ґ поклала ніж. Той був коротким, але дуже гострим. Роза усміхнулася лежачому хлопчику і сказала:

— Найменшою мірою, наскільки це тільки можливо.

Хлопчик тримався дуже довго. Він кричав, аж поки в нього не порвалися голосові зв’язки і його плач перетворився на хрипкий гавкіт. У якийсь момент Роза зупинилася і огледілася навкруг. Її руки, довгі й сильні, були в криваво-червоних рукавичках.

— Щось треба? — спитав Крук.

— Поговоримо потім, — відповіла Роза і повернулася до роботи. Промені десятків ліхтариків перетворили шматок землі поза спиртовим заводом на імпровізовану операційну залу.

Бред Тревор прошепотів:

— Прошу, вбийте мене.

Роза Циліндр подарувала йому втішливу усмішку:

— Скоро.

Але скоро не вийшло.

Знову розпочався той хриплий гавкіт, і тільки з часом він перетворився на дух.

На світанку вони поховали тіло хлопчика. А потім поїхали далі.

Розділ шостий Химерне радіо

1

Такого не траплялося вже щонайменше три роки, але є речі, яких неможливо забути. Такі, як коли твоя дитина заходиться криком посеред ночі. Люсі була сама, бо Девід тоді перебував на дводенній конференції в Бостоні, але вона знала, що, якби Девід був удома, він випередив би її в бігу по коридору до Абриної спальні. Він теж не забув.

Їхня дочка сиділа в ліжку з блідим обличчям, на голові навсібіч стирчало розкуйовджене зі сну волосся, вибалушені очі дивилися у порожнечу. Скинуте простирадло — вона воліла вкриватися тільки ним за теплої погоди — обмоталося навкруг її тіла, наче якийсь божевільний кокон.

Люсі сіла біля дочки й обняла її рукою за плечі. Відчуття було, ніби обіймаєш камінь. То був найгірший момент, що затягнувся, аж поки вона врешті не вийшла цілком з цього стану. Опинитися вирваною зі сну криками своєї дитини — це вже само по собі жахливе, але така невідкличність була ще гіршою. Між п’ятьма й сімома роками подібні нічні спалахи страху були доволі звичайними, і Люсі завжди боялася, що рано чи пізно дитячий мозок зруйнується від такого напруження. Дочка так само дихатиме, але ніколи не зможе відвести очей від того бозна-якого світу, що вона його бачила, а вони ні.

«Не буде такого, — запевняв її Девід, а Джон Далтон навіть подвоював ставку. — Діти, вони витривалі. Якщо в неї не спостерігається жодних гальмівних післяефектів, як-от емоційне відчуження, прагнення самотності, обсесивна поведінка, нічні сечовипускання в ліжку… тоді все у вас, мабуть, буде гаразд» .