Кінг С. - Доктор Сон

І для парубка, який подеколи не міг пригадати власного імені, Дідо Флік дійсно був цілком нормальним. Дратівливим, це так, але дратівливий — це значно краще, ніж дурнуватий.

Другий посвист вколов Розу, цього разу не такий сильний. Немов проводячи лінію, яку не слід перетинати, Дідо промовив:

— Ми рухаємося, курва, в неправильному напрямку.

Роза не витрачалася на відповідь, просто двічі клацнула на своєму мікрофоні.

— Круче? Відгукнися, медовий мій.

— Я тут.

Проворний, як завжди. Тільки й чекав виклику.

— Всім зупинитися на наступній відпочинковій зоні. Окрім мене, Баррі й Фліка. Ми розвернемося на наступній розв’язці й поїдемо назад.

— Тобі потрібна група?

— Я не знатиму, поки не підберуся ближче, але… не думаю.

— Окей, — пауза, а по тому він додав: — Лайно.

Роза вставила мікрофон у держак і поглянула на безкінечні акри кукурудзи обабіч чотирисмужної траси. Звісно, Крук розчарувався. Кому це до вподоби? Сильні духоголові становили проблему, бо всі вони були непіддатні навіюванню. Це означало, що їх треба захоплювати силою. Часто намагалися цьому завадити друзі або члени родини. Інколи їх можна було приспати, проте не завжди; дитина з великою кількістю духу в цьому сенсі могла заблокувати навіть всі зусилля Енді Зміїне Жало. Тож інколи людей доводилося вбивати. Негарно, але приз завжди був того вартий: життя і сила запасені у сталевому балоні. Запасені на скрутний день. У багатьох випадках траплявся й побічний зиск. Дух був спадковою річчю, тож часто всі в родині об’єкта бодай потроху його в собі мали.

7

Поки більшість Правдивих чекали у приємно притіненій відпочинковій зоні за сорок миль від Каунсел Блаффс[168], кемпери з трьома мисливцями, покинувши в Адері автомагістраль, взяли курс на північ. Щойно з’їхавши з І-80 і опинившись у чистім полі, вони розділилися і почали локалізовувати координати, рухаючись по гравійних, утримуваних у доброму стані сільських дорогах, які ділили цю частину Айови на великі квадрати. Рухаючись на сигнал із різних напрямків. Тріангулюючи.

Сигнал подужчав… ще трішки подужчав… потім став розміреним. Добрий дух, але не визначний дух. Атож, авжеж. Старцям не личить перебірливість.

8

Бредлі Тревор отримав вихідний день на батьківській фермі, де він регулярно виконував різноманітні роботи, щоби потренуватися з місцевою збірною командою Малої Ліги. Якби татко йому в цьому відмовив, тренер напевне організував би з решти хлопців лінчувальну експедицію, бо Бред був найкращим у команді хітером. Ніколи б вам таке і в голову не прийшло, дивлячись на нього — він був худеньким, як держак граблів, і лише одинадцятирічним, — але він був спроможний угріти навіть найкращих пітчерів Округу своїми одиночками й двійками[169]. Пітчерів, що кидали м’яча мляво, він просто зневажав.

Почасти це було так, просто завдяки здоровій силі фермерського хлопця, але аж ніяк не тільки їй. Здавалося, Бред знає, якою буде наступна подача. Справа була не в якихось секретних знаках (хоча дехто з тренерів в їх окрузі туманно натякав на таку можливість). Просто він дійсно знав . Так само, як знав найкраще місце, де треба влаштувати новий колодязь для худоби, або куди заблукала випадково відстала корова, або де лежить мамина обручка, коли мама якось була її загубила. «Подивись під килимком у “Сабурбені”» , — порадив тоді він, і там вона й знайшлася.

Того дня тренування пройшло особливо добре, проте під час тренерського розбору після того Бред почувався немов захмеленим, але відмовився випити газировки з льодом із запропонованої йому баклаги. Сказав, що краще поспішить додому, допоможе мамі зняти й занести до хати білизну.

— Збирається на дощ? — спитав Міка Джонсон, тренер. Вони всі звикли довіряти йому в таких речах.

— Не знаю, — апатично відповів Бред.

— Ти добре почуваєшся, синку? Щось вигляд у тебе кволий трохи.

Фактично, Бред почувався недобре зранку, він встав з головним болем, у нього була невеличка гарячка. Втім, не тому він хотів зараз же піти додому; він просто мав потужне відчуття, що йому більше не хочеться залишатися на бейсбольному полі. Його розум здавався не зовсім… його. Він не був певен, чи він дійсно тут, чи це йому тільки мариться — ну хіба не божевільна уява? Він неуважно почухав червону плямку в себе на руці.

— О цій же годині завтра, так?

Тренер Джонсон відповів, що саме так і заплановано, і Бред пішов, тягнучи за собою свою рукавицю. Зазвичай він біг навскач — всі вони рухалися галопом, — але сьогодні зовсім не було на це настрою. Йому не переставала боліти голова, а тепер і ноги почали також. Він зник у кукурудзі поза трибунами, збираючись зрізати шлях до своєї ферми, що містилася за дві милі звідти. Коли він вигулькнув на місцеву дорогу Д, струшуючи шовковисті кукурудзяні пасма собі з волосся повільною, сонною рукою, там чекав, працюючи на холостих обертах, середнього розміру «ВондерКінг»[170]. Поряд з ним стояв усміхнений Баррі Хінець.