Кінг С. - Доктор Сон

— Так, — відповіла вона й посміхнулася. — Єдине в усьому цьому добре, це те, що я отримала друга, який знає, як робити зіп-зіп. І що воно таке.

— А дошкою ти зможеш користуватися?

— Так, це доволі легко.

— Тобі треба пам’ятати про одну річ, і то понад усіма іншими. Та жінка в капелюсі радше за все не знає, як тебе знайти, але вона знає, що ти десь є.

Вона вся завмерла, мов скам’яніла. Він потягся до її думок, але Абра їх прикривала.

— Ти зможеш встановити собі в умі охоронну сигналізацію? Таку, аби, якщо вона з’явиться десь поблизу, ментально чи особисто… ну, ти ж розумієш?

— Ти вважаєш, вона збирається по мене приїхати, ти так вважаєш?

— Вона може спробувати. З двох причин. Перша: просто тому, що ти знаєш, що вона існує.

— І її друзі, — прошепотіла Абра. — У неї купа друзів.

( «з ліхтариками» )

— А яка друга причина? — І перш ніж він встиг відповісти. — Бо я для них смачна пожива, мене було б добре з’їсти. Як їм добре було їсти того хлопчика-бейсболіста. Правильно?

Не було сенсу це заперечувати; для Абри його чоло було відкритим вікном.

— То чи можеш ти встановити сигналізацію? Сенсор наближення? Це та…

— Я знаю, що таке сенсор наближення . Я не знаю, але спробую.

Він знав, що вона збирається сказати наступним, раніше, ніж вона це зробила, і читання думок сюди не втручалося. Врешті-решт, вона була всього лиш дитиною. Цього разу, коли вона взяла його за руку, він її не прибрав.

— Пообіцяй, що ти не дозволиш їй захопити мене, Дене. Пообіцяй .

Так він і зробив, бо вона була дитиною і потребувала заспокоєння. Але ж, звісно, існував лише один спосіб дотриматися цієї обіцянки, і полягав він у тому, що треба було ліквідувати саму загрозу.

Він знову подумав: « Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила ».

І вона знову повторила, але цього разу не вголос:

( «вибач» )

— Не твоя вина, дитинко. Ти тут винна

( «прошу» )

не більше за мене. Іди по свої книжки. Мені треба повертатися до Фрейжера. Я мушу ввечері виходити на зміну.

— Гаразд. Але ж ми тепер друзі, правда?

— Абсолютно друзі.

— Я рада.

— А я гадаю, тобі сподобається «Умілець» . Гадаю, ти зрозумієш цю книжку. Бо ти й сама свого часу вміло залагоджувала деякі речі, авжеж?

Гарненькі ямочки вигулькнули по боках її губ.

— Знав би ти.

— О, повір мені.

Він дивився на неї, як вона вирушила до сходів, але потім зупинилась і повернулась назад.

— Я не знаю, хто така та жінка у капелюсі, але я знаю ім’я одного з її друзів. Його звуть Баррі Кібець, чи якось так. Не маю сумнівів: де вона, десь там поблизу мусить бути і цей Баррі Кібець. І я могла б його знайти, якби мала бейсбольну рукавицю того хлопчика. — Вона не зводила з Дена погляду отих своїх гарних синіх очей. — Я знаю, що можу, бо бодай ненадовго Баррі Кібець її на себе вдягав .

10

На півдорозі до Фрейжера, мізкуючи про Абрину жінку-в-капелюсі, Ден згадав дещо таке, від чого його наче струмом пробило. Він мало не виїхав за подвійну жовту смугу, і зустрічний ваговоз, що мчав по шосе № 16[243] на захід, йому роздратовано загудів.

Дванадцять років тому то було, коли Фрейжер для Дена ще був новим, а його тверезість украй хиткою, непевною. Він повертався до місіс Робертсон, у якої раніше того ж дня орендував собі кімнату. Наближалася хуртовина, тому Біллі Фрімен відпустив його додому з парою чобіт «Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні» . І коли він з Морхед-стрит завернув за ріг на Еліот-стрит, він побачив…

Прямо попереду з’явилася відпочинкова зона. Заїхавши туди, Ден пішов на звук біжучої води. Звичайно, то шуміла Сако; між Північним Конвеєм і Крофорд-Нотч[244] ця річка протікала через пару дюжин маленьких містечок у Нью-Гемпширі, нанизуючи їх на себе, немов перлинки на ниточку.

«Я побачив капелюх, він під вітром сунувся по риштаку. Старий, витертий циліндр, який міг би належати якомусь ілюзіоністу. Або його міг би носити певний актор в якомусь старому фільмі-мюзиклі. Тільки от цього циліндра насправді там не було, бо, коли я закрив очі й порахував до п’яти, він зник» .

— Окей, напевне це було сяйво, — повідомив він біжучій воді. — Але ж це не обов’язково робить його тим циліндром, який бачила Абра.

От тільки не міг він у це повірити, бо пізніше тієї ночі йому наснилася Діні. Вона була мертвою, обличчя спливало з її черепа, мов тісто з патичка. Мертва й з тією ковдрою на плечах, яку Ден був поцупив колись з візка в якогось волоцюги. «Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі, Медовий Ведмедику». Ось що вона тоді сказала. І ще щось…