Кінг С. - Доктор Сон

— Про що ти думаєш? — спитала Абра. — Я його бачу, але не розумію. А хочу.

— Я не знаю, як це пояснити.

— Це було почасти про примарних людей, правда ж? Я бачила їх одного разу, на тому маленькому потязі у Фрейжері. То був просто сон, але, я гадаю, про реальне.

Він глянув на неї широко розкритими очима:

— Правда, бачила?

— Так. Я думаю, вони не бажали мені ніякої шкоди, так я думаю — вони просто на мене дивилися, — але були трохи ніби лячними. Я думаю, може, це люди, які каталися на тому потязі в свої старі часи. А ти бачив примарних людей? Бачив же, хіба не так?

— Так, але не дуже довго. — І дехто з них були чимсь значно більшим, аніж привиди. Привиди не залишають своїх решток на сидіннях унітаза чи шторі душу. — Абро, а як багато твої батьки знають про твоє сяйво?

— Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей — як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо — і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила — минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато . Вони більше про це не говорять. — Вона зробила паузу. — Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… — Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. — Гик-фрік. Розумієш?

( «так» )

Вона вдячно посміхнулася.

— Та звісно ж, ти розумієш.

— І більш ніхто?

— Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.

— А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?

Обличчя Абри освітилося.

— Ти його знаєш?

— Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього . Дещо таке, що він загубив.

( «годинник» )

( «саме так» )

— Я не розказую йому всього, — сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. — Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?

— Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?

— Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?

Ден кивнув.

— Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко . — У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.

( «не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу» )

( «я знаю, я знаю» )

Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.

— Я в порядку, — промовила вона. — Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.

8

Він слухав уважно, поки Абра переповідала, що вона запам’ятала зі свого першого спіткання з Бредлі Тревором два роки тому. Там було небагато. Найвиразнішим образом з тих, які збереглися в її пам’яті, були перехрещені промені багатьох ліхтариків, що освітлювали хлопчика, котрий лежав на землі. А ще його крики. Вона їх теж пам’ятала.

— Вони мусили його освітлювати, бо робили щось схоже на якусь операцію, — сказала Абра. — Принаймні так вони це самі називали, але насправді вони те тільки й робили, що його катували.

Вона розповіла Дену, як знайшла Бредлі знову на задній шпальті газети «Енністонський шоппер» , серед усіх тих інших пропалих дітей. Як вона торкнулася фотографії, щоб з’ясувати, чи зможе ще щось дізнатися про нього.

— Ти так можеш робити? — спитала вона. — Торкатися речей, щоби викликати картинки собі в голові? Дізнаватись про щось?

— Інколи. Не завжди. Колись мені було робити це легше і з більшою певністю, коли я був малим хлопцем.

— Ти гадаєш, я це переросту? Та мені взагалі-то байдуже. — Вона задумалася на мить. — Хоча й не зовсім. Це важко пояснити.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Цю нашу штуку, так? Те, що ми вміємо робити.

Абра усміхнулася.

— Ти точно впевнена, що знаєш місце, де вони вбили цього хлопця?