Andriy - Unknown

Фред — це Матильдин друг, шестирічний хлопчик, що мешкав одразу за рогом і цілими днями розповідав, якого чудового балакучого папугу подарував йому батько.

Отож на другий день, щойно місіс Вормвуд поїхала на чергову гру в бінґо, Матильда пішла до Фреда додому, щоб усе вивідати. Вона постукала в двері й запитала, чи не був би він ласкавий показати їй знаменитого птаха. Фред зрадів і повів її у свою кімнату, де у високій клітці сидів прекрасний блакитно-жовтий папуга.

— Ось він, — сказав Фред. — Звуть Чопер.

— Зроби, щоб він заговорив, — попросила Матильда.

— Це не можна зробити , — заперечив Фред. — Треба набратися терпіння. Він заговорить, коли матиме настрій.

Вони почали чекати. Раптом папуга сказав:

— Алло, алло, алло.

Точнісінько як людина. Матильда вигукнула:

— Неймовірно! А що він ще може сказати?

— Тррусони моїми кістками! — вимовив папуга, чудово підробивши голос якоїсь примари. — Тррусони кістками!

— Він завжди це каже, — пояснив Фред.

— А що він ще вміє казати? — запитала Матильда.

— Та більше нічого особливого, — відповів Фред. — Але ж і це просто диво, скажи?

— Неймовірно, — погодилася Матильда. — Позичиш його мені на одну-єдину ніч?

— Ні, — заперечив Фред. — Ясно, що ні.

— Я тобі за це віддам усі свої кишенькові гроші за наступний тиждень, — запропонувала Матильда.

Це вже була інша річ. Фред секунди дві поміркував.

— Ну гаразд, — погодився він, — якщо обіцяєш завтра повернути.

Матильда ледве дошкандибала до свого порожнього будинку, тримаючи обома руками височенну клітку. В їдальні був великий камін, і вона почала запихати клітку в димар, щоб її не було видно. Це було нелегко, та врешті-решт дівчинка з цим упоралася.

— Алло, алло, алло! — гукнув їй птах. — Алло, алло!

— Заткнися, телепню! — відповіла Матильда й пішла змивати з рук сажу.

Увечері, коли мати, батько, брат і Матильда, як завжди, вечеряли у вітальні перед телевізором, з їдальні голосно й розбірливо долинув через увесь коридор голос:

— Алло, алло, алло!

— Гаррі! — закричала мати й зблідла. — Хтось є в домі! Я чула голос!

— І я чув! — підтвердив брат.

Матильда підскочила й вимкнула телевізор.

— Цс! — прошепотіла вона. — Слухайте!

Усі перестали їсти й напружено прислухалися.

— Алло, алло, алло! — почувся знову голос.

— Це там! — вигукнув брат.

— Грабіжники! — просичала мати. — В їдальні.

— Мабуть, що так, — закляк на місці батько.

— То йди й упіймай їх, Гаррі! — зашипіла мати. — Піди й злови на гарячому!

Батько не поворухнувся. Він аж ніяк не поспішав туди бігти й ставати героєм. Обличчя його посіріло.

— Та ворушися ж! — сичала мати. — Вони, мабуть, шукають наше срібло!

Чоловік нервово витер губи серветкою.

— Може, ходімо глянемо всі разом? — запропонував він.

— То пішли, — погодився брат. — Мамо, ходімо.

— Вони точно в їдальні, — прошепотіла Матильда. — Я впевнена.

Мати витягла з каміна кочергу. Батько схопив ключку для гольфу, що стояла в кутку. Брат хапонув настільну лампу, видерши штепсель з розетки. Матильда взяла ножа, яким користувалася за вечерею, і вся четвірка рушила навшпиньки до дверей у їдальню, причому батько ховався в них за спинами.

— Алло, алло, алло, — знову пролунав голос.

— Вперед! — крикнула Матильда й увірвалася в кімнату, розмахуючи ножем. — Руки вгору! — заверещала вона. — Ми вас упіймали!

Усі інші зайшли за нею, погрожуючи зброєю. Потім зупинилися. Роззирнулися навколо. Нікого не було.

— Тут нікого немає, — полегшено зітхнув батько.

— Я його чула, Гаррі! — верескнула мати, і досі тремтячи. — Я добре чула голос! І ти теж!

— Я справді чула! — вигукнула Матильда. — Він десь тут! — Вона почала нишпорити за диваном і за шторами.

І тут знову почувся голос, цього разу м’який і примарний:

— Тррусони моїми кістками, — промовив він. — Тррусони кістками.

Усі підскочили — і Матильда, доволі добра актриса, разом з ними.

Ще раз обвели поглядами їдальню. Нікого не було.