Andriy - Unknown

Погано, коли батьки ставляться до звичайних дітей, немов до струпів чи мозолів, але набагато гірше, коли це надзвичайна дитина, тобто чутлива й розумна. Матильда мала обидві ці риси, але насамперед мала блискучий розум.

Він був такий гострий, а вона так швидко вчилася, що цей її дар мав бути очевидний навіть для найтупіших батьків. Але містер і місіс Вормвуди були такі дурні, такі зациклені на дріб’язках свого примітивного існування, що не помічали у своїй дочці нічогісінько незвичного. Правду кажучи, я сумніваюся, що вони помітили б, якби вона приповзла додому зі зламаною ногою.

Матильдин брат Майкл був абсолютно нормальний хлопець, а от сестра, як я казав, була така, що аж очі на лоба лізли. Уже в півтора року вона чудово розмовляла й знала стільки слів, як і більшість дорослих. Проте батьки з цього не лише не раділи, а ще й обзивали її базікалом, постійно дорікали й казали, що маленькі дівчатка, бачте, повинні сидіти тихенько, як мишка.

Коли їй виповнилося три роки, Матильда сама навчилася читати, розглядаючи газети й журнали, розкидані по хаті. У чотири роки вона вже читала легко й швидко, то ж їй, звичайно, захотілося книжок. Єдина книжка в усьому цьому великорозумному домі називалася «Куховарство». Книжка належала матері. Коли дівчинка перечитала її від палітурки до палітурки й вивчила напам’ять усі рецепти, то вирішила, що хоче чогось цікавішого.

— Тату, — запитала вона, — а чи не міг би ти мені купити книжку?

— Книжку? — перепитав він. — Навіщо тобі якась дурнувата книжка?

— Щоб читати, татку.

— А чим поганий тєлік, заради всіх святих? Ми маємо прекрасний тєлік з двадцятидюймовим екраном, а тобі заманулося книжки! Щось ти псуєшся, дівчино!

На тижні Матильда ледь не щодня лишалася вдома сама. Її брат (старший на п’ять років) ішов до школи. Батько їхав на роботу, а мати вирушала в містечко, до якого було вісім миль, щоб грати там у бінґо. Місіс Вормвуд була справжня бінґоманка й присвячувала цій грі по п’ять вечорів на тиждень. Того дня, коли батько відмовився купити книжку, Матильда сама подалася в громадську бібліотеку, що була в їхньому селі. Коли прийшла, відрекомендувалася бібліотекарці пані Фелпс. Запитала, чи могла б тут посидіти й почитати якусь книжку. Пані Фелпс трохи здивувалася, що така маленька дівчинка прийшла сама без батьків, однак запропонувала їй почуватися як удома.

— Скажіть, будьте ласкаві, де лежать дитячі книжки? — запитала Матильда.

— Отам, на нижніх полицях, — пояснила пані Фелпс. — Допомогти тобі знайти гарну книжечку, де є багато малюнків?

— Дякую, не треба, — заперечила Матильда. — Я й сама зумію.

Відтоді щодня пополудні, коли мати вирушала на бінґо, Матильда чимчикувала в бібліотеку. Вона долала цю відстань хвилин за десять, після чого могла цілісінькі дві чудові години сидіти собі тихенько в затишному куточку, поглинаючи книжку за книжкою. Коли перечитала всі, до останньої, дитячі книжки, то почала шукати чогось іншого.

Пані Фелпс, яка ось уже кілька тижнів зачаровано за нею спостерігала, встала з-за стола й підійшла до дівчинки.

— Допомогти, Матильдо? — поцікавилася вона.

— Я оце думаю, що б ще такого почитати? — відповіла Матильда. — Я вже перечитала всі дитячі книжки.

— Тобто переглянула малюнки?

— Так, але книжки перечитала теж.

Пані Фелпс подивилася на Матильду з висоти свого зросту, а Матильда глянула на неї знизу.

— Деякі, на мою думку, були геть слабенькі, — сказала Матильда, — а деякі симпатичні. Найбільше мені сподобався «Загадковий сад». Там стільки таємниць. Таємниця кімнати за зачиненими дверима й таємниця саду за високим муром.

Пані Фелпс була приголомшена.

— А скільки ж тобі років, Матильдо? — спитала вона.

— Чотири роки й три місяці, — відповіла Матильда.

Це ще більше приголомшило пані Фелпс, але їй вистачило глузду цього не показати.

— А яку б ти хотіла прочитати наступну книжку? — поцікавилася вона.

Матильда сказала: