Иэн Макьюэн - Спокута

Про Ернеста вона думала, що він під чужим ім’ям подався на війну, з якої не повернувся. Інакше б нелюдським здавався його брак зацікавленості власним сином. У вільні хвилини, коли вона щодня йшла з котеджу у великий дім, Ґрейс часто думала про щасливі оказії в своєму житті. Вона завжди трошки боялася Ернеста. Можливо, їм би разом не було так добре, як їй одній, коли вона жила з улюбленим обдарованим сином у власному маленькому будиночку. А якби містер Толліс був іншою людиною… Деякі з тих жінок, які приходили до неї, щоб за шилінга зазирнути в майбутнє, були покинуті своїми чоловіками, ще більше втратили чоловіків на війні. Цим жінкам важко жилося, і те саме могло б чекати і її.

— Нічого, — сказав він, відповідаючи на її запитання. — Нічого такого зі мною не сталося. — Узявши в руки щітку й бляшанку з гуталіном, він додав: — Отже, в майбутньому у Моллі все буде гарно.

— Вона знову вийде заміж, не мине й п’яти років. І буде дуже щасливою. За когось із півночі, з хорошою кваліфікацією.

— Меншого вона й не заслуговує.

Вони сиділи в приємній тиші, і вона дивилася, як він надраює свої черевики жовтою ганчіркою. М'язи біля його гарних вилиць здригалися від рухів, а на руках вони здувалися й перекочувалися під шкірою складними візерунками. В Ернесті мало бути щось доброго, раз він подарував їй такого сина.

— Отже, ти йдеш кудись.

— Леон якраз приїхав, коли я йшов додому. Він привіз приятеля, знаєш, отого шоколадного магната. Вони вмовили мене прийти до них сьогодні на обід.

— О, а я цілий день чистила сьогодні срібло. І готувала для нього кімнату.

Він підняв черевики й підвівся.

— Коли я шукатиму в ложці своє відбиття, то бачитиму лиш тебе.

— Ой, перестань. Твої сорочки висять у кухні.

Він спакував скриньку, відніс її на місце, вибрав кремову лляну сорочку з трьох, що там висіли. Повернувшись, він хотів лиш пройти через вітальню і вже був на виході, але їй хотілося ще трошки поговорити.

— І оті дітлахи Квінсі. Той хлопчик, що навіть насюсяв у ліжко. Бідні пуцьвірінки.

Він затримався у дверях, знизав плечима. Він зазирнув сьогодні на басейн і бачив, як вони там веселилися й верещали в полуденній спеці. Вони затягли б у воду його тачку, якби він саме не нагодився. Денні Гардмен теж був там і пас очима їхню сестру, хоча мав би бути на роботі.

— Виживуть, — сказав Робі.

Кваплячись вийти вже з дому, він біг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки. У себе в кімнаті швиденько одягнувся і, немелодійно насвистуючи, змастив і причесав волосся, нахилившись до дзеркальця, що висіло з внутрішньої сторони шафи. Музичного слуху в нього не було ніякого, і він не зумів би сказати, яка нота нижча, яка вища. Зараз, вже вирішивши все щодо сьогоднішнього вечора, він почувався збудженим і, як це не дивно, вільним. Гірше, ніж є, вже все одно не буде. Методично, отримуючи задоволення від власної вправності, наче готуючись до якоїсь небезпечної мандрівки чи військової операції, він виконав усі знайомі дрібнички — поклав у кишеню ключі, упевнився, чи лежить у гаманці десятишилінгова банкнота, почистив зуби, перевірив, хухнувши в долоню, чи не пахне з рота, схопив зі столу лист і вклав його в конверт, наповнив портсигар і перевірив запальничку. Ще раз затримався перед дзеркалом. Вишкірив зуби, повернувся в профіль, глянув на себе через плече. Нарешті поплескав долонями по кишенях, збіг сходами, знову через три сходинки, голосно попрощався з матір’ю і вийшов на вузеньку, викладену цеглою доріжку, що бігла між клумбами до воріт у частоколі.

У наступні роки він часто згадуватиме цей вечір, як він ішов стежкою, що вела навпрошки краєчком дубового гаю і виходила на головну дорогу там, де та повертала до озера й до будинку. Він не запізнювався, але не міг втриматися, щоб не поспішати. Ці хвилини були переповнені багатством і безпосередніх, і не таких явних приємних відчуттів: згасаючі червонуваті сутінки, тепле нерухоме повітря, насичене запахами пересохлих трав і розігрітої землі, тіло, розслаблене цілоденною роботою в саду, гладенька після ванни шкіра, відчуття сорочки на тілі і цього єдиного його костюма. Передчуття того, що він побачить її, і побоювання цієї зустрічі теж дарували своєрідне чуттєве задоволення, і все це оповите, наче обіймами, душевним піднесенням — це може боліти, це страшенно неприємно, нічим добрим це не скінчиться, але він відкрив для себе, що значить бути закоханим, і це надзвичайно збуджувало його. Усе інше лише посилювало його щастя; він і досі діставав задоволення від думки про свій диплом з відзнакою — найкращий на курсі, як було сказано. А тепер ще й підтвердження від Джека Толліса, що підтримка триватиме. Попереду нова пригода, а зовсім не вигнання, йому раптом стало це ясно. І добре, і правильно, що він вивчатиме медицину. Він і сам не міг би пояснити свого оптимізму — він був щасливий, а отже приречений на успіх.