Иэн Макьюэн - Спокута

На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії — і ніщо не нагадує про неї.

З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток — з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть — і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.

Вона, мабуть, і не читала цього трактату про гідравліку Версаля, написаного у вісімнадцятому сторіччі данцем, який латинською мовою співав хвалу генію людського роду. За допомогою словника Робі прочитав зранку п’ять сторінок, потім кинув і обмежився ілюстраціями. Цю книжку вона б не стала читати, та й ніхто б не став, але вона подала її йому з бібліотечної драбинки, і десь на її шкіряній поверхні залишилися відбитки її пальців. Прагнучи не робити цього, він підніс книжку до носа і вдихнув. Пилюка, запах старого паперу, мила від його рук, але від неї — нічого. Як він підкрався до нього, цей гострий ступінь фетишизації любовного об’єкта? Фройд, безумовно, мав щось писати про це у «Трьох нарисах про сексуальність». А так само Кітс, Шекспір і Петрарка й усі інші, і це було в «Романі про Троянду». Він три роки безпристрасно вивчав симптоми, які здавалися всього лиш літературними умовностями, і ось тепер, на самоті, наче якийсь придворний у мереживному комірі й капелюсі з плюмажем, який прийшов на край лісу насолоджуватися виглядом дарованого йому знаку кохання, він боготворить її сліди — не хусточку, а відбитки пальців — поки сам марніє, зневажений своєю дамою.

При всьому тому, він, заправляючи папір у друкарську машинку, не забув про копірку. Видрукував дату й звертання і одразу почав із традиційних вибачень за свою «безтактну й нерозважну поведінку». Потім зупинився. Він взагалі збирається давати якийсь вираз своїм почуттям, а якщо так, то якою мірою?

«Якщо це може служити виправданням, то я останнім часом помітив, що в твоїй присутності стаю якимось прибитим. Хочу сказати, що ніколи раніше не входив босий у чийсь дім. Це, мабуть, від спеки!»

Якими ж непереконливими виглядали ці легковажні самовиправдання. Він був схожий на людину з прогресуючим туберкульозом, яка робить вигляд, що застудилася. Прокрутив двічі валик і почав знову. «Я знаю, це навряд чи виправдовує мене, але я останнім часом якийсь жахливо прибитий поруч із тобою. Чим я думав, коли босоніж зайшов у твій дім? І хіба я колись раніше відламував шийки старовинних ваз?» Він затримав пальці над клавіатурою, відчуваючи нездоланне бажання ще раз надрукувати її ім’я. «Сі, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку!» Тепер жартівливість поступилася місцем мелодрамі, а може, смуткові. Риторичні запитання додавали якоїсь плаксивості; знак оклику — це найперший порятунок для тих, хто кричить, щоб їх зрозуміли. З такою пунктуацією він мирився тільки в материних листах, де п’ять знаків оклику поспіль означали дуже веселий жарт. Він провернув валик і поставив розділове «х». «Сесилія, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку». Тепер гумор зник, зате з’явився відтінок жалю до себе. Знак оклику треба буде відновити. Цілком очевидно, що гучність — не єдине його завдання.