Иэн Макьюэн - Спокута

Сесилії кортіло відвести брата набік і розповісти йому, що в містера Маршала з вух росте лобкове волосся. Той якраз описував сварку в кабінеті директорів із чоловіком, який назвав його палієм війни. Вона ворухнула рукою, наче збираючись пригладити волосся. Цей рух одразу привернув увагу Леона, і в ту ж мить вона скривила міну, якої той не бачив більше десяти років. Він стиснув губи, рвучко відвернувся і став пильно розглядати щось на землі біля черевика. Коли Маршал обернувся до Сесилії, Леон прикрив долонею обличчя, але не зміг приховати від сестри, як трусяться в нього плечі. На його щастя, Маршал уже наближався до кінця.

— …де можна, так би мовити, передихнути.

Леон тут же підвівся. Підійшов до краю басейну й став розглядати мокрий червоний рушник, залишений кимось біля дошки для стрибків у воду. Потім повернувся до них, тримаючи руки в кишенях, повністю опанувавши себе.

— Відгадай, кого ми зустріли дорогою сюди, — звернувся він до Сесилії.

— Робі.

— Я запросив його до нас сьогодні ввечері.

— Леон! Ні!

Йому хотілося помучити її. Можливо, помста. Він звернувся до приятеля:

— Уяви собі, син прибиральниці має стипендію в місцевій класичній школі, дістає стипендію в Кембриджі, все це в один час із Сі — а вона майже не розмовляє з ним три роки! Вона й близько не підпускає його до своїх роудінських [2]подружок.

— Тобі слід було спершу мене спитати.

Вона була щиро обурена, і, бачачи це, Маршал примирливо сказав:

— Я знав в Оксфорді хлопців, що закінчили класичні школи, і деякі з них були з біса розумними. Але вони бувають надто уразливими, а це часом виглядає смішно, я гадаю.

— У вас немає цигарки? — запитала вона.

Він простягнув їй срібний портсигар, одну цигарку кинув Леону, ще одну взяв собі. Всі вони зараз стояли, і коли Сесилія нахилилася до запальнички Маршала, Леон сказав:

— У нього першокласна голова, і я не розумію, якого чорта він бабрається в цих клумбах.

Вона відійшла на кілька кроків, сіла на дошку для пірнання і намагалася вдавати байдужість, але голос її був силуваний.

— Він подумує про медичний диплом. Леон, мені б не хотілося, щоб ти запрошував його.

— Старий погодився?

Вона знизала плечима.

— Слухай, я гадаю, ти повинен піти зараз до них і попросити, щоб він не приходив.

Леон відійшов до мілкішого кінця басейну і тепер дивився на неї поверх маслянисто-блакитного водяного простирадла, що злегка колихалося.

— І як я повинен це зробити?

— Мені байдуже, як ти це зробиш. Придумай щось.

— Між вами щось сталося.

— Нічого не сталося.

— Він чіпляється до тебе?

— Ой, ради Бога!

Вона роздратовано підвелася й пройшла до басейнового павільйону, відкритої споруди, яку підтримували три рифлені стовпи. Спершись на середній, вона курила й дивилася на брата. Дві хвилини тому між ними все було добре, зараз вони вже сваряться — їй-право, наче повернення в дитинство. Пол Маршал стояв тепер між ними, повертаючи голову, коли вони говорили, то в один бік, то в другий, наче на тенісному матчі. Він зберігав нейтральний, злегка зацікавлений вигляд і залишався незворушним під час цієї родинної суперечки. Принаймні це, подумала Сесилія, свідчить на його користь.

— Гадаєш, він не вміє користуватися ножем і виделкою? — озвався брат.

— Леон, перестань! Ти не мав права цього робити.

— Що за дурниці!

Тиша, яка настала після цього, дещо пом'якшувалась туркотінням насоса-фільтра. Вона нічого не могла зробити, нічого не могла примусити зробити Леона і раптом відчула безглуздість цієї суперечки. Вона стояла, недбало спершись спиною на теплий камінь, неспішно докурювала цигарку й розглядала те, що було перед нею — звужена в перспективі гладка брила хлорованої води, чорна ґумова камера від тракторної шини, сперта на шезлонг, двоє чоловіків у світлих лляних костюмах майже однакового кольору, блакитно-сірий дим від цигарки на тлі зеленого бамбуку. Все це виглядало вирізьбленим, сталим, і Сесилія знову відчула: все це вже було, давним-давно, і всі наслідки, в усіх вимірах — від найменших до найграндіозніших — були визначені наперед. І все, що станеться в майбутньому, як би дивно чи як би жахливо не виглядало воно на перший погляд, теж буде звичним, знайомим, так що захочеться сказати, але тільки самій собі: «Ах, так, звичайно. Саме це. Мені слід було здогадатися».

— Знаєш, що я думаю? — безтурботно запитала вона.

— І що ж?

— Нам краще повернутися додому, і ти приготуєш якесь химерне питво.