Иэн Макьюэн - Спокута

У неї десь була одна пачка, і довелося кілька хвилин нервово ритися в жахливому розгардіяші, перш ніж вона знайшла її в кишені синього шовкового халата, що валявся на підлозі в лазничці. Закурила вона, спускаючись сходами в хол, прекрасно знаючи, що не посміла б цього зробити, якби батько був удома. У нього були чіткі уявлення, де й коли жінка може дозволити собі закурити: не на вулиці чи в будь-якому іншому громадському місці, не коли заходить у кімнату, не навстоячки, і тільки коли їй запропонують, не дай Боже свої власні — такі ж безсумнівні для нього правила, як і природні права людини. Три роки серед ґертонських [1]емансипанток не додали їй відваги противитися йому. Та легковажна іронія, яку вона демонструвала з приятелями, кудись зникала в його присутності, і вона сама чула, як голос її робиться тоненьким, коли вона дозволяла собі дуже нерішуче суперечити йому. Взагалі якісь суперечки з батьком щодо будь-чого, навіть найдрібніших домашніх справ, погіршували її самопочуття, і ні вплив великої літератури, яка могла б навчити її бути менш уразливою, ні уроки практично корисної критики не могли до кінця похитнути в ній схильності до послуху. Куріння на сходах, коли її батько перебуває в своєму міністерстві у Вайтхолі — це й увесь бунт, який могло дозволити її виховання, та й навіть він коштував їй певних зусиль.

Коли вона вийшла на широку площадку над холом, Леон саме вводив Пола Маршала в дім через широко відчинені двері парадного входу. За ними йшов Денні Гардмен з речами. Старий Гардмен стояв надворі, мовчки розглядаючи п’ятифунтову банкноту, яку тримав у руці. Навскісні пополуденні промені, що відбивалися від гравію й проникали через напівкругле вікно над дверима, заповнювали вестибюль жовтаво-помаранчевими відтінками, як на малюнку сепією. Чоловіки, зняли капелюхи й, усміхаючись, чекали, поки вона підійде. Сесилія подумала, як це часом бувало, коли вона вперше зустрічала якогось чоловіка, чи це саме той, за якого вона вийде заміж, і чи саме цю мить згадуватиме вона тепер усе життя — чи то із вдячністю, чи з глибоким і особливим жалем.

— Сес-силія! — вигукнув Леон. Коли вони обнялися, вона відчула, як через тканину піджака їй тисне ключицю товста авторучка, а ще запах люлькового диму, яким просяк його одяг і який навіяв миттєву ностальгію за пополуденними візитами на чай у гуртожитках чоловічих коледжів, найчастіше добропристойними й заспокійливими, але також і веселими, особливо взимку.

Пол Маршал потиснув їй руку й злегка вклонився. На обличчі в нього застигла якась комічна задума. Його перші слова були традиційно банальними.

— Я так багато про вас чув.

— Я про вас теж. — Усе, що вона могла пригадати, це телефонна розмова з братом кілька місяців тому, коли вони з’ясовували, чи куштували коли-небудь шоколадки «Амо» і чи варто їх взагалі куштувати.

— Емілі лежить.

Цього можна було й не говорити. Ще дітьми вони хвалилися, що можуть із найдальшого куточка парку відгадати, чи мучить маму мігрень — по затемнених вікнах.

— А старий у місті?

— Він, можливо, приїде пізніше.

Сесилія була свідома того, що Пол Маршал розглядає її, але перш ніж подивитися на нього, їй треба підготувати якусь репліку.

— Діти готували спектакль, але виглядає на те, що в них усе розпалося.

— Це, мабуть, вашу сестру я бачив біля озера, — сказав Маршал. — Вона там давала кропиві доброго прочухана.

Леон відступив набік, даючи пройти молодшому Гардмену з речами.

— Де ми розмістимо Пола?

— На третьому поверсі. — Сесилія повернула голову так, щоб скерувати ці слова молодшому Гардмену. Той уже дійшов до підніжжя сходів, але тут зупинився зі шкіряними валізами в руках і обернувся до них, поки вони стояли всі разом посеред викладеного шаховою плиткою вестибюлю. На обличчі в нього був вираз упокореного нерозуміння. Вона помічала, що він останнім часом крутиться біля дітей. Можливо, зацікавився Лолою. Йому було шістнадцять, і він вже був далеко не хлопчик. Пухкенькі щічки, які вона пам’ятала, пропали, а по-дитячому вигнуті губи видовжилися й стати неусвідомлено жорстокими. На лобі в нього квітло сузір’я прищів, зовсім свіжих, яскравий колір яких дещо пом’якшувався освітленням з відтінком сепії. Вона раптом усвідомила, що протягом усього дня почувалася якось дивно і бачила все в дивному вигляді, так, наче все це відбулося в далекому минулому й було оживлене посмертною вже іронією, яку вона не дуже могла збагнути.