Борис Антоненко-Давидович - Як ми говоримо

Візьмімо, приміром, із матеріалів до цього словника українські відповідники до російського недремлющий. Читаємо: недрімаючий, недрімливий і, нарешті, під отим самим «відірви та викинь» – уст. недремний. Відповідно до цієї «зеленої» традиції дано й переклад вислову недремлющее око як недрімаюче око замість давно відомого українського крилатого вислову недремне око.

Не дивно після згаданої вже статті «На спільній ниві» прочитати на російське слово неимение на першому місці – відсутність, а потім уже – правильне українське брак, до якого можна було б додати ще – нестача. Видимо, з тих самих побудників на медичний термін водобоязнь стоїть, ніби як український відповідник, тільки те саме російське слово, водобоязнь, так, наче нема всім відомих українських слів сказ, скаженівка, скажениця.

Не інакше, як через ті ж причини до російського вдоволь наведено українське слово вдосталь і те саме російське вдоволь, тільки вже під рубрикою – «розмовне українське слово». А де, на яких вибоїнах Інституту мовознавства вкладачі словника загубили всім відомі українські слова – вволю, удостачу, досхочу, до призволящого, вповні, вдозвіль, доволі? Чи ці слова, на думку вчених працівників, – такі вже застарілі, що їх усіх треба підновити єдиним словом вдоволь? Неймовірно, але – факт!

Я міг би наводити дуже багато ще таких дивовижних моментів із матеріалів до цього словника, що має заступити горезвісний «зелений» словник, але це не є метою моєї статті, й торкнувся я цього питання лиш принагідно, «сигналізуючи небезпеку» й бажаючи перейти до деяких вад самої форми роботи Інституту мовознавства.

Дивна річ: ми стільки пишемо й говоримо про потребу підносити культуру нашої мови, виступаємо про це в пресі, на всяких зборах, улаштовуємо огляди мовного стану в різних виданнях та органах, але в усьому цьому Інститут мовознавства не бере майже ніякої участі, крім двох–трьох осіб, які вряди–годи, подібно до О. Пономаріва, забирають слово в цих пекучих питаннях. Кому, як не вам, товариші мовознавці, слід було б давно вже втрутитися в це діло, сказати своє поважне наукове слово, повчити часом і нас, письменників, теж грішних, як треба орудувати українським словом! Яка це спільна нива, коли одні орють і сіють, а другі тільки споглядають, навіть не помічаючи огріхів?

Хіба Інститут мовознавства задовольняє мова наших газет, радіо, телебачення, на яку справедливо нарікає в своїй статті О. Пономарів? Хіба наших мовознавців не вражає іноді мова наших підручників або така продукція видавництва «Радянська школа», як Орфографічний словник М. Стефанцева з його лексичним добором, на який слушно реагував журнал «Україна», вмістивши замітку «Оце так посібник!» і колективний осуд цього витвору? Причому, на запрошення редакції тут висловив свою компетентну думку й працівник Інституту мовознавства, доктор філологічних наук Ф. Жилко (див.: «Україна», № 5 за 1965 р.).

Я маю певність, що й вас, товариші мовознавці, як і кожну культурну людину на Україні, це обурює. Але чому ви не виявляєте ініціативи в цій боротьбі слова? Чом би вам не скликати конференції чи наради працівників редакцій газет і журналів і не допомогти їм побачити їхні помилки? Чом би вам не допомогти в цьому також працівникам радіо й телебачення? Чому ви відразу не сигналізували про загрозу псування мови учнів «посібником» М. Стефанцева, а смиренно мовчали, поки той не випустив у видавництві «Радянська школа» аж шість тиражів цієї культивації суржика в нашій школі?

У тиші академічних кабінетів укладається й новий двотомний Російсько–український словник Інституту мовознавства, і який там матеріал підготовано до друку, знає обмежене число людей. А тим часом це є та справа, в якій мають узяти щонайактивнішу участь широкі кола нашої громадськості, висловлюючи свої зауваження й побажання та даючи поради. Зрозуміло, нема змоги розглянути ввесь матеріал до словника багатьом людям, серед яких мають бути не тільки письменники й журналісти, а й викладачі мови та літератури, працівники радіо й телебачення, артисти, взагалі працівники культурного фронту, але доповісти, принаймні, про цю працю, обговорити бодай ті спірні питання, мізерну частину яких я навів вище, Інститут мовознавства може й мусить зробити.

Мені можуть заперечити, навіщо здіймати тривогу, коли ще маємо тільки матеріали до словника, а не сам словник, до якого, може, ще й не ввійде все те, проти чого я тут застерігаю. Але слід пам'ятати, що пізно буде критикувати чи висловлювати побажання й жалі, коли словник уже вийде з друку й на підставі його редактори у видавництвах виправлятимуть у наших рукописах сказ на водобоязнь і недремне око на недрімаюче…