Астрід Ліндгрен. Карлсон прилітає знов

- Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.

Він принюхався.

- А що ви нам дасте?

- Доброї прочуханки,- сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі.- Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.

Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.

- їжте,- мовила вона.- Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.

- Атож,- кивнув Карлсон,- там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з'їсте в тиші й спокої.

Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.

Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і... ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогдем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.

Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:

- Що з тобою? Чого ти плачеш?

- Я... я згадав щось дуже сумне,- затнувся Малий.

- Ага,- мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми. [473]

- Що таке? - спитала панна Цап.

- Мабуть, отрута... Але вам видніше, чого ви сюди намішали,- сказав Карлсон.- Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!

Він витер сльози.

- А ти чого плачеш? - спитав Малий.

- Я також згадав щось дуже сумне,- відповів Карлсон.

- А що саме? - поцікавився Малий.

- Оцей пудинг,- відповів Карлсон.

Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.

- Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.

Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.

- Можна попросити адресу хоч двох таких дітей? Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.

- То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум'я та сірку.

Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.

- Ходімо подивимось, хто то,- сказав Карлсон.- Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась... А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.

Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:

- Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.

Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до [474] міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії. - Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? - спитав пан Пек.

- Це я,- відповіла панна Цап.- Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.

Пан Пек приязно всміхнувся.

- Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, що ви писали... Ми залюбки передамо ваш виступ.

Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.

- Вам погано? - врешті спитав пан Пек.

- Ні,- мовила панна Цап.- Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.

Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!

І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром - ото дурні! - думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!

Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:

- Мерщій ховайся сюди!

І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому [476] і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?

Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.