Т. Харченко - 100 знаменитих людей України

1986 р. Миколі Михайловичу вшили кардіостимулятор, через місяць він з'явився в клініці і «народу оголосив: “Засідання продовжується”». І знову директорство, операції, біг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у країні почалися економічні експерименти, Амосов перший в Україні домігся госпрозрахунку. «Результат – кількість операцій з АШК майже подвоїлась і наблизилася до двох тисяч. У півтора раза підвищилася зарплата. Працювати стало цікавіше». 1988 р. він вважав кращим у своїй кардіохірургічній біографії. «І взагалі, якраз би поставити крапку. Так ні – жадібність: давай 5 тисяч операцій, 2 тисячі – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.

Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховної Ради, та зрозумів, «що ускочив у клопіт: не зможу задовольнити народ», – і відмовився від депутатства. 1992 р. він зробив свою останню операцію з протезування клапана. «Відразу відчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: ішли з життя давні друзі, дружина перенесла кілька інсультів. Почесний директор, який давно відмовився від зарплати у власному інституті, одержував мізерну пенсію, всі заощадження, як і в більшості простих людей, пропали. «Серцевий лікар», що врятував тисячі життів, змушений був звертатися до спонсорів, аби ті оплатили операції на його серці: 1993 р. було замінено стимулятор, а через п'ять років – поставлено штучний клапан і накладено два аортокоронарні шунти. Микола Михайлович не піддавався депресивному настрою, намагався бути «при справі». Він був справжнім життєлюбом. Можливо, почасти тому, що ніколи не вірив у загробний світ. Був переконаний у тому, що жити потрібно тут і зараз. І не заради власних утіх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так і не зважився на операції з пересадки серця. Розумів, що необхідно, але «не зміг переступити через життя. “Поки серце працює – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серці. А в душу, яка нібито в серці – живому, не вірив… А все-таки – гріх!» Рішучим хірургам заздрив: «Недавно кубинці серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у країні – нуль. Напевно, є і моя частка провини. Але явно переступити через конкретні життя не міг».

Звичка до самоаналізу спонукала Амосова придивитися до стану своїх однолітків. Картина була драматичною, зів'янення охоплювало підступно і неминуче. І знову, як і колись, він зважився на штурм твердинь, тільки тепер як одинак, почавши у 80 років унікальний експеримент з протистояння невблаганному старінню. Цими думками він поділився в книгах «Експеримент» і «Подолання старості», а своїми філософськими ідеями – у збірнику «Розум, людина, суспільство, майбутнє». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний інфаркт обірвав життя видатного кардіохірурга. На особистому рахунку Амосова – вісім тисяч урятованих хворих і п'ятдесят тисяч пацієнтів, зцілених в інституті під час його діяльності. Ціле місто зцілених. В Україні цю російську людину ще за життя називали совістю нації і «Людиною сторіччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка і вченого В. Вернадського. Титули йому ніколи не були потрібні. Шкода тільки, що амосівський вислів «людина помирає, коли вона вичерпана» відносно самого Амосова не виправдалася.

(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)

Видатний авіаконструктор. Генеральний конструктор літаків серії Ан. Один із засновників промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) і АН СРСР (1981р.). Доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри конструкцій літаків Харківського авіаційного інституту (1977р.). Заслужений діяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премій СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) і Ленінської премії (1962р.). Герой Соціалістичної Праці (1966р.). Нагороджений трьома орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю ім. А. М. Туполева та ін. Його ім'я присвоєне механічному заводу й аероклубу м. Києва. Автор книги «Десять разів спочатку».

Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». В них відчувається стиль їхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий літак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кілометрів від Києва, у Підмосков'ї, де його батько, інженер-будівельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина Ганна Юхимівна Бикорюкіна (померла, коли сину виповнилося дев'ять років) перший час і жили там же, на території споруджуваної психіатричної лікарні. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичів. Літо вони звичайно проводили в бабусі в дачному селищі Савіному, і тут Олегу і його старшій сестрі Ірині жилося привільно.