Регина Бретт: Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Однак щоразу, коли я хотіла поставити на документі свій підпис, щось мене зупиняло. Мені б довелося вказати ім’я її батька, а вони у свою чергу могли звернутися до нього по аліменти. Я ж не вказала його імені навіть у свідоцтві про народження дитини. І нарешті, реальною причиною того, що мені не хотілося підписувати ці документи, був страх, що якщо я почну отримувати цю допомогу, то ніколи не зможу від неї відмовитися. Допомога з безробіття — сумнівна перевага. Спочатку вона схожа на рятівний канат, що веде тебе до свободи, але зрештою перетворюється на мотузку, яка зв’язує твої руки й ноги. Щоразу, коли тобі хочеться заробити трохи додаткових грошей, існує великий ризик того, що ти залишишся без цих переваг та медичного обслуговування.

Якщо в тебе немає авто, роботу в маленькому містечку знайти непросто. Там немає автобусів, метро, іншого громадського транспорту. Тільки твій власний. Ти обмежена відстанню, яку здатні подолати твої ноги — до роботи й назад. До похоронного бюро за милю від дому я могла дійти пішки. Мені не хотілося повертатися на роботу, де доводилося забирати померлих, але мені запропонували роботу в офісі, і я погодилася.

Там я закохалася. Не в роботу — у свого боса. Ідея, звісно, не найкраща, але іноді відчай призводить до таких-от дивних штук. Він може змусити тебе побачити Прекрасного Принца в цілковитому алкоголікові. Я закохалась у все, що він мав: успіх, гроші, щастя. У нього був просто розкішний будинок, на роботу він ходив у костюмах, а обідав у ресторанах. А ще трохи пив. Гаразд, не трохи — багато. Тимчасова неадекватність, перебування за кермом у нетверезому стані, відсутність на роботі.

Протягом усіх місяців, що ми з ним зустрічалися, я мала на меті одне — будь-що його врятувати. Адже якщо мені вдасться це зробити, ми житимемо довго й щасливо. Я зроблю все, щоб він жадав мене настільки сильно, що зміг би забути про випивку. Ми розмовляли годинами на серйозні теми, однак потім він нічого не пам’ятав. Домовлялися зустрітись о восьмій, а о десятій мій обранець телефонував із якогось бару, щоб повідомити, що ось-ось буде. Коли ж о другій ночі всі бари зачинялися, він нарешті приїздив, але був настільки п’яний, що не міг встояти на ногах і просто відключався на дивані.

Урешті-решт мої друзі, які знали про спільноту анонімних алкоголіків, сказали мені, що краще припинити цей зв’язок. Не рахувати, скільки він випив, не сподіватися, що він зміниться. Із ним у мене не було майбутнього, однак і без нього теж не було. Я обожнювала його будинок. Там був затишний куточок для сніданків, великий ґанок і купа кімнат для всіх тих дітлахів, які, я сподівалась, у нас колись народяться. Та перш ніж я наважилася покинути це чарівне місце, він покинув мене.

Тоді моя донька вже навчилася ходити. Вона невпинно росла, на відміну від мене. Нарешті мені вдалося заощадити грошей, щоб виїхати від батьків та оселитись у квартирці за два квартали від їхнього будинку. Було досить страшно покладатися на свою мізерну зарплату в ситуації, коли оренда та сплата за послуги складали 210 доларів. До того ж я вперше мала покладатися виключно на себе. Я ніколи не їздила до коледжу, не жила в гуртожитку, і мені ніколи не доводилось опинятися віч-на-віч із власним життям.

Усі уламки мого життя, що розлетілися навсібіч, коли я завагітніла, почали повертатися на свої місця. Кожні півроку я переходила на нову роботу з вищою зарплатнею. А ще знайшла кількох подруг, і серед них жінку, яка запросила мене до молитовного притулку, щоб моє життя знову стало нормальним. Тамтешній священик порадив мені змінити шаблон стосунків із чоловіками. Однак я не встигла цього зробити. Минуло два тижні, і я знову закохалася.

Девід був високим на зріст — понад метр вісімдесят, їздив на «Мазді RX-7», носив дизайнерський одяг і не пив. Емоційно він був підлітком, як, власне, і я. Одного дня він під’їхав до мого будинку на потужному «Корветі», а згодом я вже мчала на ньому по шосе на швидкості 130 миль за годину. Ми могли спонтанно поїхати з міста на вихідні, тоді як моїй мамі доводилося сидіти з моєю донькою.

Девід надсилав мені квіти, купував одяг і возив у відпустку. У нього було досить грошей, щоб їх тринькати. Коли він витрачав їх на мене, я не мала нічого проти, а коли деінде — страшенно сердилася. Тоді я не знала, що то були гроші його батьків. Після однієї відпустки кредитна компанія відправила свого працівника до нього додому, щоб анулювати всі його картки.