Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

— Хіба Керол не казала вам, що була зі мною? — спитав я, охоплений темною підозрою, яка стривожила б мене, не будь я настільки виснаженим.

Ніхто не відповів. Пильними очима вони переглядались між собою. Я обернувся до дона Хуана й сказав йому, що перебував під враженням, нібито це він відрядив Керол Тіггз знайти мене. Дон Хуан походжав кімнатою взад-вперед, не кажучи ні слова.

— Керол Тіггз із нами взагалі не було, — сказав він. — А ти зник на дев’ять днів.

Моя втома не дала мені вибухнути від цих заяв. Тон його голосу й занепокоєння, продемонстроване іншими, були вичерпним доказом, що вони не жартують. Але я був настільки ошелешений, що не мав чого сказати.

Дон Хуан попросив мені розповісти їм у всіх можливих подробицях, що відбулося між тією, що кидає виклик смерті, і мною. Я був вражений, що здатен стільки всього пригадати й переповісти все це, незважаючи на втому. Напругу перервала мить полегкості, коли я розповів їм, як жорстко сміялася жінка з мого тупого горлання в її сні про свій намір бачити.

— Мізинцем вказувати ефективніше, — сказав я дону Хуану, але без жодного натяку на дорікання.

Дон Хуан спитав, чи жінка реагувала на мої крики чимось іще, окрім сміху. Я нічого такого не пригадував, окрім її веселості й того, як вона зауважила про його глибоку неприязнь до неї.

— Я не маю до неї неприязні, — заперечив дон Хуан. — Мені просто не подобається напористість магів минулого.

Звертаючись до всіх, я сказав, що особисто мені жінка глибоко й без упереджень сподобалася. І що я кохаю Керол Тіґґз так, як ніколи не вважав себе здатним когось кохати. Здавалося, сказане мною не припало їм до душі. Вони дивились одне на одного так, наче я раптом схибнувся. Я хотів сказати більше, аби все пояснити. Але дон Хуан — гадаю, лише для того, щоб я припинив верзти нісенітниці — буквально витягнув мене з дому й повів назад до готелю.

Той самий адміністратор, з яким я розмовляв раніше, люб’язно вислухав наш опис Керол Тіґґз, але начисто спростував, що хоча б бачив її чи мене раніше. Він навіть викликав покоївок — вони підтвердили його слова.

— Як усе це розуміти? — голосно спитав дон Хуан. Здавалося, питання було адресоване йому самому. Він м’яко вивів мене з готелю.

— Ходімо з цього заклятого місця, — сказав він.

Коли ми опинилися надворі, він наказав мені не озиратися на готель чи на церкву через вулицю, а тримати голову опущеною. Я глянув на свої чоботи й миттєво збагнув, що на мені вже не одяг Керол Тіґґз, а мій власний. Однак, як би сильно не намагався, я не пригадував, коли встиг перевдягнутися. Я вирішив, що це, мабуть, сталося, коли я прокинувся в номері готелю. Певно, тоді я і вбрався у власний одяг, хоча в моїй пам’яті цього не відклалося.

На той час ми дісталися площі. Перш ніж ми перетнули її й попрямували до будинку дона Хуана, я пояснив йому щодо свого одягу. Він ритмічно похитав головою, дослухаючись до кожного слова. Потім сів на лаву і голосом, в якому лунало щире занепокоєння, застеріг мене, що на цю мить я не можу знати, що сталося в другій увазі між жінкою в церкві й моїм енергетичним тілом. Моя взаємодія з Керол Тіггз із готелю була лише верхівкою айсберга.

— Страшно подумати, що ти пробув у другій увазі дев’ять днів, — продовжував дон Хуан. — Дев’ять днів — це лише секунда для тієї, що кидає виклик смерті, але ціла вічність для нас.

Перш ніж я встиг заперечити, пояснити чи сказати хоч щось, він зупинив мене зауваженням.

— Подумай от над чим, — сказав він. — Якщо досі не можеш згадати все, чого я тебе навчав і що робив з тобою в другій увазі, уяви, наскільки важче має бути згадувати, чого навчила тебе та, що кидає виклик смерті, і що зробила з тобою. Я лише змушував тебе змінювати рівні усвідомлення — та, що кидає виклик смерті, змусила тебе змінити всесвіти.

Я відчув себе скореним і переможеним. Дон Хуан і двійко його товаришів закликали мене зробити титанічне зусилля й спробувати пригадати, коли я перевдягнувся. Я не зміг. У моїй свідомості не було нічого: ані почуттів, ані спогадів. Чомусь я не був повністю там, із ними.

Нервове збудження дона Хуана і двох його товаришів досягло піку. Ніколи я не бачив його таким розгубленим. Завжди він був трохи схильний до жартів, не сприймав себе надто серйозно стосовно того, що робив чи казав мені. Однак не цього разу.

І знов я намагався міркувати, видобути хоч якийсь спогад, що пролив би світло на все це. І знов не впорався, проте не почувався переможеним — неправдоподібний наплив оптимізму заволодів мною. Я відчував, що все йде так, як треба.