Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

Надзвичайно турботливо Керол допомогла мені сісти на лаву. До того я лежав, розпластавшись горілиць, наполовину на лаві, наполовину на землі. Потім я помітив те, що геть виходило за рамки звичайного. Я був вдягнений у линялі сині «Левайси» та зношені коричневі шкіряні чоботи. Також на мені була куртка «Левайс» і джинсова сорочка.

— Зачекай-но хвилинку, — сказав я Керол. — Глянь на мене! І це мій одяг? Я — це я?

Керол розсміялася й струснула мене за плечі, як завжди робила, щоб продемонструвати свою товариськість, мужність, показати, що вона одна з хлопців.

— Я дивлюся на прекрасного тебе, — промовила вона своїм кумедним натужним фальцетом. — О, массо, хто ще це може бути?

— Як, у біса, я можу носити «Левайси» і чоботи? — не вгамовувався я. — У мене жодних немає.

— Це ти в моєму одязі. Я знайшла тебе голим!

— Коли? Де?

— Біля церкви десь годину тому. Прийшла сюди на площу шукати тебе. Нагваль послав мене перевірити, чи я тебе знайду. Я принесла одяг просто про всяк випадок.

Я сказав їй, що почуваюся страшенно вразливим і збентеженим, що розгулював довкола без одягу.

— Як не дивно, поблизу нікого не було, — запевнила вона мене, але я відчував, що вона каже це, аби просто полегшити мій дискомфорт. Про це свідчила її грайлива усмішка.

— Я, мабуть, провів з орендарем всю останню ніч, може, навіть довше, — сказав я. — Який сьогодні день?

— Не турбуйся про дати, — зі сміхом сказала вона. — Будеш більш зосереджений — порахуєш дні сам.

— Не глузуй з мене, Керол Тіґґз. Який сьогодні день?

Мій голос був хрипкий, без жодних натяків на пустощі, і здавалося, наче він мені не належить.

— Наступний після великої фієсти, — сказала вона й м’яко поплескала мене по плечу. — Ми всі шукаємо тебе з минулої ночі.

— Але що я тут роблю?

— Я відвела тебе до готелю через площу. Не могла тягти тебе аж до дому нагваля. Кілька хвилин тому ти вибіг з кімнати, і ми опинилися тут.

— Чому ти не попросила нагваля про допомогу?

— Бо ця справа стосується лише тебе й мене. Ми маємо вирішити її вдвох.

Це змусило мене замовкнути. Я чудово зрозумів зміст її слів. Я поставив їй ще одне питання, яке не давало мені спокою.

— Що я сказав, коли ти знайшла мене?

— Сказав, що так глибоко й довго перебував у другій увазі, що наразі поводишся не зовсім раціонально. Усе, чого ти хотів, це заснути.

— Коли я втратив контроль над своїми рухами?

— Лише мить тому. Він до тебе повернеться. Сам знаєш, це цілком звичайна річ, коли входиш у другу увагу й дістаєш чималий енергетичний поштовх — втратити контроль над своєю мовою чи над своїми кінцівками.

— І коли це ти перестала шепелявити, Керол?

Я захопив її геть зненацька. Вона придивилася до мене, а тоді від душі розсміялася.

— Я довгий час над цим працювала, — зізналася вона. — Гадаю, це жахливо дратує — чути, як доросла жінка шепелявить. До того ж ти це ненавидиш.

Визнати, що я терпіти не міг її шепелявість, було неважко. Ми з доном Хуаном намагалися зцілити її, але вона дійшла висновку, що не зацікавлена в зціленні. Шепелявість робила її надзвичайно милою в очах кожного, і дон Хуан мав відчуття, що їй це подобається і вона не збирається від цього відмовлятись. Чути, як вона говорить без шепелявості, було надзвичайним задоволенням і хвилюванням для мене. Це доводило мені, що вона здатна до радикальних змін власними силами — у чому ані дон Хуан, ані я не були до кінця впевнені.

— Що ще казав тобі нагваль, коли відрядив на мої пошуки? — спитав я.

— Сказав, що в тебе сутичка з тим, що кидає виклик смерті.

Довірливим тоном я зізнався Керол, що той, що кидає виклик смерті — жінка. Вона незворушно відповіла, що знає про це.

— Звідки тобі знати? — скрикнув я. — Ніхто досі цього не знав, окрім дона Хуана. Він сам тобі розповів?

— Звісно, розповів, — відповіла вона, анітрохи не зворушена моїм криком. — Ти просто не зауважив, що я теж бачилася з жінкою в церкві. Я зустрілася з нею до тебе. Ми дружньо побалакали в церкві деякий час.

Я вірив, що Керол каже мені правду. Те, що вона описувала, було дуже схоже на дона Хуана. З усією ймовірністю він послав би Керол на розвідку, щоб зробити висновки.

— Коли ти бачилася з тією, що кидає виклик смерті? — спитав я.

— Тижні зо два тому, — відповіла вона категоричним тоном. — Для мене це була не бозна-яка подія. Я не мала енергії, щоб поділитися з нею — принаймні тієї енергії, якої хоче жінка.

— Тоді навіщо ти бачилася з нею? Мати справу з жінкою-нагвалем — теж частина угоди між тією, що кидає виклик смерті, і магами?