Диана Ляшук - Богослов'є. Мій молитовник

Один з епітетів, що присвоюються зображенню Оранта – «Непорушна Стіна» (за текстом грецького вірша акафіста Богородиці: «Царства непорушна стіна…»). Ще один епітет – Платітера (з порівн.-грец. лат. Platytera – Широка), в російському варіанті: «Ширша небес» [1] [2].

Монументальні зображення, що збереглися

В апсиді Софійського собору в Києві (XI століття) знаходиться одне з найвідоміших мозаїчних зображень Оранти (висота фігури 5,45 м) – Непорушна Стіна [2].

Подібні зображення є в монастирі Неа-Моні на острові Хіос (Греція), в соборі Чефалу на острові Сицилія (1148), в мозаїці люнета церкви Успіння Богородиці в Нікеї (1065-1067), в розписі церкви Спаса Нередиці в Новгород9 збереглися фрагменти)

– Геронда, що ви відчуваєте при думках про свої багаточислені гріхи?

Потрібно робити зусилля, щоб диявол не міг спокусити до гріха і залишити в ньому. Перебуваючи в гріху ти забуваєш Бога, звикаєш до гріха, приймаєш думки які неможна змінии і коли доходить до крайності тоді досягаєш відчаю через усвідомлення наслідків.

– Чому кажеш, що залишаєшся в гріху і забуваєш Бога? Відчай, який гнітить є доказом на відсутність Бога в твоєму житті.

– Значить відчай означає, що я злочинець в очах Бога?

Тлумачення цих дум є такі: відчай без надії. А за християнську надію є Христос. І тоді, коли впадаєш в гріх і відчай тебе обуяє, губиш надію, забуваєш Бога і не борешся.

– Добре, як тоді треба реагувати коли згрішимо?

З падінням прабатьків гріх присутній в нашому житті. Так вже є, що для людини є неминуча спокуса і необхідні чмалі зусилля щоб встояти. Перше, усвідомлення грішності і те що вводить в гріх. І друге, дійдемо до покаяння аби більше не грішити.

– Значить коли покаятися, то відійде відчай за гріх?

Відчай підтримує гріх, а покаяння його прибирає. Предпосилка до покаяння є віра в Бога і надія на Його милість. Віра в Бога означає надія на спасіння. Всяке падіння не являється кінцем, а є відправною точкою за новий початок у вашому духовному житті (боротьбі). Надія на спасіння дає силу на духовну війну.

– Як можна укріпити віру в Бога?

Постійно нагадуючи собі, хто такий Бог. А Бог є Любов, Радість, Мир, Тихе Пристанище яке охороняє від бурь. Бог є Прощення.

– Тобто треба нагадувати собі за Божу любов до людини?

Точно так! Людина легко забуває. Духовна боротьба постійно нагадує Божу любов. Його любов є дуже велика, адже Він направив Свого Єдиного Сина да стане людиною і постраждає за нас, да буде розпятий і похований і на третій день воскресне. Все, що він шукає-є наше покаяння і довіра в Його замисел. Завжди здавайся на Божу благодать, яка проникає в твоє життя!

В новому Заповіті ми отримуємо нові знання від Бога: те, що не являється храмовим ритуальним божеством. Той є поруч з нами повсякденно, наприклад на весіллі в Кані Галілейскій. Така думка є тяжкою. Набагато легше відійти від Бога, коли ідеш в храм а потім живеш як дійде на розум.

А от св. Писання не дає основи для цього. Ми чесно сприймаємо Бога як храмове божество, а богоспілкування-як храм благочестя. Богоспілкування є скромне, ненавязливе, щоденне двухстороннє у відносинах між людиною і Богом, подібно до того як всяка людина пізнає в спілкувані з любимим народом. Головним є взаїмне стремління один до одного! Людина звертається до Бога в своїй душі: «Господи, я є тут». І у відповідь на наші почуття Бог нас навідує і говорить: «І я є тут»…

Перший і найважливіший критерій пізнання істиннного Бога, коли людина перестане осуджувати інших. Коли ми зрозуміємо цілою своєю сутністю, що людина немічна в своєму падіння від народження, того Бог любитиме і поважатиме. З цього виходить, що Бог буде відноситися до нас так, як ми відносимося до ближніх. Тоді як ти можеш осуджувати інших за те, що колись було? Щодо самосудження в очах храмового божества, то ми відчуваємо постійну провину: що не читаєм, не ходимо, не відчуваємо; внаслідок чого мучимо себе за це, вивчаємо почуття провини під мікроскопом. Це є область психології і немає відношення до Бога.

Коли людина є істинно з Богом, то має твердий принцип менше думати за себе. Він знає, що сорішивши ми позбавляємося благодаті двустороннього богоспілкування віднині у житті. Людина є доволі слабка, тому і не живе з вдячністю за Божу турботу. Тоді починаєш усвідомлювати наскільки слабкий кожну секунду і це причина для самобичування й жалості до себе.