Леонід Чернов - Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

На табличці стояло:

Свіжа людина могла б подумати, що столицю спіткало небувале стихійне лихо – епідемія зубного болю. Здавалося, що найбільш ця пошесть буяла серед дам вищого кола, високого стану, переобтяжених титулами.

Біля таємних дверей стримано шелестіла величезна черга прекрасних дам.

Тут і там у тьмяному світлі блакитного ліхтарика виблискували чарівні іскорки діамантів, лунав стриманий стогін, містично біліли пов’язки на ніжних матових щоках.

Раз-у-раз відчинялися двері докторського кабінету, звідти поквапливо вилітала вилікувана особа, і вслід за нею на порозі з’являвся сам доктор Понеділок у національному костюмі своєї країни; – навколо стегон рожева стрічка, спереду на ній – мережана жіноча хустинка і, як дань всемогутній культурі, – жовтогаряча краватка на шиї.

Дзвінка полохлива тиша заливала кімнату. Ледве чутний стогін захоплення лунав десь у темному кутку.

Доктор стомлено поводив каламутними очима і тихо виголошував:

– Номер сімнадцятий.

Черга стримано шамотіла, лікар зникав з пацієнткою за дверима, а десь угорі спалахувала світляна табличка:

Зі збільшенням цифри на табличці довжина прийому значно скорочувалась. Впуск і випуск відбувався майже без перерви.

– Номер двадцять другий, – виголосив працьовитий лікар.

Міс Ліліан Вокс, донька славнозвісного професора, прозвана репортерами «шедевром краси», зникла за важкими дверима докторського кабінету.

І тут трапилась подія, від якої кров зупинилась у жилах страждущих дам.

З кабінету долинув розпачливий вереск.

Двері відразу відчинились, і через прийомну прожогом пронеслась бліда як смерть міс Ліліан.

Дами вдерлись до кабінету і побачили там жахливу картину: містер Понеділок, важко дихаючи, нерухомо лежав на шкіряній лікарняній канапці.

Міс Ліліан тим часом скочила до свого авта й хрипко гукнула шоферові:

– Дев’ять Вокс-стріт, 247, помешкання 82. Максимальна хуткість, за розчавлених собак і людей ми платимо втричі.

Автомобіль загарчав, завив сиреною, рвонувсь вперед.

А в кабінеті містера Понеділка вже метушились медичні світила, клацали заслінки репортерських кодаків і квапливо шаруділи знімальні кіноапарати.

За п’ятнадцять хвилин екстрені видання газет метушливо сповіщали:

Далі йшли інтерв’ю з професорами, світлиння анкети й повідомлення про те, що по всіх кіно сьогодні зранку демонструються подробиці нічного випадку.

В цей час Ліліан блискавкою влетіла до батьківського кабінету, кинулась на шию приголомшеному професорові і, вмиваючись гіркими сльозами, гукнула:

– Таточку! Спаси його... інакше я вкорочу собі віку не пізніше четвертої години ранку.

– Кого спасти, доню? – прорипів професор.

– Доктора Понеділка... О, небо! Чверть години тому з ним трапилось таке нещастя... таке нещастя...

І Ліліан, сякаючись, кашляючи й ридаючи, оповіла батькові про те, що трапилось.

Професор почухав лисину й замислився.

– М-да… – заскрипів він. – Справа ясна. Йому треба зробити операцію відмолодження. Ради коханої доні я берусь за це діло.

***

Ще вдосвіта біля ґанку «Великої Національної Лікарні» вишикувались юрби блискучих чепурних автомобілів.

Їхні власниці прожогом вистрибували з моторів і зникали за величезними дубовими дверима.

Грандіозна чекальня не могла вмістити всіх, хто бажав бачити містера Понеділка.

О дев’ятій годині ранку блискуче зібрання чарівних декольте, діамантів, кулонів захвилювалось шаленим потоком: прострибнули чутки, що до лікарні везуть хворого.

За хвилину до операційної кімнати на ношах пронесли жалюгідну подобу лікаря Понеділка, двох орангутангів у клітках, якусь величезну шкляну грамофонну руру, одного цапа, кілька мікрофонів і два десятки знімальних кіноапаратів.

Скрізь по чекальні, серед блідих дам у жалобі, оскаженіло стрибали стурбовані репортери з кишеньковими радіоапаратами в руках.