Джейн Остин - Гордість і упередження і зомбі

Друга почвара — жіночої статі — приєдналася до нечестивих значно раніше за свого супутника. Вона помчала до Елізабет, незграбно вимахуючи пазуристими ручиськами. Забувши про правила пристойності, Елізабет задерла спідницю й завдала тварюці майстерного удару ногою просто по голові: та розлетілася хмаркою крихкої шкіри та кісток. Вона теж упала додолу й не ворушилася.

Третій нечестивий був на диво високим, і, хоч із вигляду помер уже давненько, сил та моторності йому досі не бракувало. Елізабет іще не відійшла від попереднього удару, як потворисько вчепилося їй у руку й вихопило кинджал. Вона вивільнилася до того, як нечестивий встиг уп’ястися в неї зубами, і стала в стійку журавля, що здалася їй найпридатнішою для захисту від супротивника такого зросту. Щойно мертвяк підійшов ближче, Елізабет завдала йому разючого удару по стегнах. Його кінцівки хруснули, розламалися, і він безпомічно впав на землю. Вона вихопила свій кинджал і зітнула голову останньому з нападників. Потім підняла ту голову за волосся й випустила такий бойовий клич, який могли почути й за милю звідти.

Нарешті Елізабет опинилася перед Незерфілдом: стомлена, в забрьоханих панчохах і з розпашілим від напруженої прогулянки обличчям.

Її провели до їдальні, де зібралися всі, крім Джейн, і де її поява викликала неабияке здивування. Місіс Герст і міс Бінґлі все не могли збагнути, як Елізабет наважилася сама пішки пройти три милі, коли навколо блукає стільки нечисті. Й вона не мала сумніву, що вони її за це зневажають. Але прийняли її дуже ввічливо, а в манерах їхнього брата вчувалося й щось більше за звичайну ґречність: щира привітність і доброта. Містер Дарсі заледве промовив кілька слів, а містер Герст узагалі мовчав. Якщо перший вагався, захоплюватися йому несподівано оприявленою красою обличчя дівчини, розпашілого від швидкої ходи, чи сумніватися в доцільності такої ризикованої прогулянки, тим паче, на самоті й лише з кинджалом, то другого цікавив тільки сніданок.

Відомості про здоров’я сестри були не надто втішними. Міс Беннет погано спала вночі й, попри те, що вже прокинулася, не мала сил встати, бо її мучила гарячка. Елізабет піднялася до неї, потай переймаючись, чи не занедужала, бува, її люба сестричка на загадкову моровицю.

Після сніданку до них приєдналися й сестри Бінґлі. Елізабет навіть відчула до них певну приязнь, побачивши, з якою турботою та увагою вони ставляться до Джейн. Тоді прийшов аптекар і, оглянувши хвору, до превеликої втіхи всіх присутніх повідомив, що вона не підхопила загадкової недуги, а лише сильно застудилася, вочевидь, через те, що билася з нечестивими під зливою.

Коли годинник вибив третю, Елізабет відчула, що час повертатися. Міс Бінґлі запропонувала їй свій екіпаж. Та Джейн так засмутилася через майбутню розлуку з сестрою, що врешті-решт довелося міс Бінґлі запросити Елізабет теж погостювати в Незерфілді. Дівчина вдячно погодилася, і до Лонґборна відправили слугу, аби той повідомив рідним новини, а також привіз із собою додатковий одяг і, на окреме прохання Елізабет, її улюблений мушкет.

О П’ЯТІЙ ЕЛІЗАБЕТ ПІШЛА помедитувати й переодягтися, а о пів на шосту її покликали на обід. Джейн не стало краще. Сестри, почувши про це, тричі, а то й чотири рази повторили, як це сумно й жахливо — підхопити таку сильну застуду, і як самі вони не люблять хворіти; а відтак більше до цієї теми не поверталися. Їхня байдужість до справ Джейн (звісно, коли тієї не було перед їхніми очима) змусила Елізабет знову згадати про свою неприязнь до них.

Зі всього товариства лише їхній брат, містер Бінґлі, заслуговував на симпатію. Він щиро тривожився за Джейн, та й із самою Елізабет поводився дуже люб’язно. Лише з ним вона не почувалася непроханою гостею, а інші — Елізабет не мала в цьому жодного сумніву — ставилися до неї саме так.

Одразу по обіді Елізабет повернулася до Джейн, і, щойно двері за нею зачинилися, міс Бінґлі взялася її обговорювати. Її манери було визнано геть нестерпними. На думку міс Бінґлі, всією своєю поведінкою Елізабет демонструвала гордість і самовпевненість. Також вона цілковито позбавлена смаку, краси, вишуканості й вміння провадити розмову. Місіс Герст погодилася з сестрою, а потім додала:

— Одне слово, їй нема чим похвалитися, крім своїх бойових умінь. Я до смерті не забуду її ранкової подоби. Вона скидалася на справжню дикунку.

— О, так, Луїзо, твоя правда. Невже треба було рватися в таку далечінь лише тому, що її сестра застудилася? А її волосся? Вся така розпатлана й розтріпана!