Джейн Остин: Гордість і упередження і зомбі

— А її спідниця?! Сподіваюся, ти помітила, що її спідниця дюймів на шість — якщо не більше — була в грязюці. А ще ці шматочки мертвецької плоті на рукавах... Без сумніву, то були рештки її нападників!

— Може, твій опис і справді точний, Луїзо, — озвався Бінґлі, — але я нічого цього не помітив. Як на мене, міс Елізабет Беннет виглядала просто чарівно, коли нині зранку зайшла до нашої вітальні. Її брудна спідниця ні на мить не привернула моєї уваги.

— Ну, а ви, містере Дарсі, не могли цього не помітити, чи не так? — не вгавала міс Бінґлі. — І, припускаю, вам би дуже не хотілося, щоб ваша сестра з’явилася десь у такому вигляді?

— Звісно, ні.

— Пройти пішки три милі, чи скільки там, по кісточки вгрузаючи в грязюку. Та ще й сама, без жодного супроводу! І це в часи, коли вся ця нечестива гидота і день, і ніч тільки й вичікує нагоди вихопити зі шляху бідолашних мандрівників і приректи їх на смерть? І що вона хотіла сказати такою поведінкою? Як на мене, це свідчить про небувалу самовпевненість і типово провінційну зневагу до етикету.

— Це свідчить про її любов до сестри та заслуговує якнайбільших похвал, — сказав Бінґлі.

— Боюся, містере Дарсі, — зауважила міс Бінґлі напівпошепки, — ця пригода суттєво погіршила вашу думку про її чарівні очі.

— Аж ніяк, — відказав Дарсі, — після пішої прогулянки вони виблискували ще яскравіше.

Після цих слів запанувала коротка мовчанка, яку невдовзі урвала місіс Герст:

— Я щиро вподобала Джейн Беннет. Вона справді мила дівчина. І я від усього серця бажаю їй вдало прилаштуватися в житті. Але, боюся, з такими батьками, як і з іншими родичами, шансів у неї зовсім небагато.

— Здається, ви казали, що її дядько — адвокат у Меритоні?

— А ще один мешкає десь неподалік Чіпсайду.

— У столиці? Як же це мило! — і обидві сестри від душі розреготалися.

— Та навіть якби її дядьки заселили весь Чіпсайд, це аж ніяк не вплинуло б на їхні принади! — вигукнув Бінґлі. — А хіба їхні бойові здібності не варті похвал? Слово честі, я вперше бачу дівчат, які так упевнено тримали б зброю в руках.

— Але це суттєво зменшує їхні шанси вийти заміж за когось поважного, — зауважив Дарсі.

На цю репліку Бінґлі не відповів. Зате сестри радісно її підтримали.

Та невдовзі вони відчули новий наплив ніжності й пішли в кімнату до Джейн, де залишалися, аж доки не подали каву. Хвора й далі почувалася кепсько, й Елізабет не відходила від неї аж до пізнього вечора. Трохи заспокоївшись, коли сестра заснула, вона нарешті відчула не бажання, а радше моральний обов’язок спуститися до решти товариства.

Коли вона ввійшла до вітальні, всі сиділи за картами. Її одразу ж запросили долучитися. Проте, остерігаючись, що ставки у грі високі, вона відмовилася, аргументувавши це тим, що мусить доглядати за сестрою, а ті кілька вільних хвилин, які їй випали, воліє провести за читанням. Містер Герст здивовано глянув на неї.

— Ви надаєте перевагу читанню перед картами? — спитав він. — Це величезна рідкість.

— Я багато чому надаю перевагу перед картами, містере Герст, — відповіла Елізабет. — І не останньою насолодою в цьому списку є відчуття, коли гостре лезо проколює чиєсь кругленьке черевце.

До кінця вечора містер Герст не промовив ані слова.

— Не маю сумніву, що доглядати за сестрою для вас — велика приємність, — озвався Бінґлі. — Сподіваюся, ще більша приємність чекає на вас невдовзі, коли вона одужає.

Подякувавши йому, Елізабет підійшла до столу, на якому лежало кілька книжок. Бінґлі одразу ж запропонував їй принести ще — мовляв, уся бібліотека до її послуг.

— Мені хотілося б, вам на користь, а собі на честь, похизуватися більшою колекцією. Але я лінивий, і хоч книжок у мене не так і багато, але прочитав я ще менше.

Елізабет запевнила його, що їй досить і того, що є в кімнаті.

— Мене дивує, — промовила міс Бінґлі, — що наш батько залишив таку маленьку книгозбірню. А яка чудова ваша бібліотека в Пемберлі, містере Дарсі!

— Ще б пак, — відповів той, — вона не може бути поганою, бо її збирало кілька поколінь.

— Та й ви самі суттєво її поповнили, адже постійно купуєте книжки.

— Було б дивно знехтувати родинною бібліотекою в такі часи. Що ще нам лишається робити, як не сидіти вдома й читати, доки нарешті знайдуть ліки від недуги?