Джейн Остин: Гордість і упередження і зомбі

Поки гості розбігалися, хто куди міг, серед загального переполоху пролунав голос містера Беннета: «Дівчата! Пентаграма смерті!»

Елізабет миттю приєдналася до чотирьох сестер: Джейн, Мері, Кетрін і Лідії, — які вже зайняли позицію посеред танцювальної зали. Кожна з них видобула з-під одягу кинджал і стала на вершині уявної п’ятикутної зірки. В унісон вони крок за кроком почали просуватися від центру, однією рукою тримаючи гострезний кинджал, а другу сумирно сховавши за спиною.

З кута зали містер Дарсі споглядав, як Елізабет із сестрами прокладають собі шлях уперед, одна за одною стинаючи голови зомбі. В усій Великобританії він досі знав лише одну жінку, чиє володіння кинджалом було таким самим майстерним, вишуканим і смертельно точним.

Коли ж дівчата нарешті добралися до стін великої зали, всі без винятку нечестиві вже непорушно лежали на підлозі.Якщо не брати до уваги нападу, то сам вечір минув для родини дуже навіть приємно. Місіс Беннет стежила за небувалим успіхом старшої дочки в незерфілдському товаристві. Містер Бінґлі двічі запросив її до танцю, і його сестри теж присвятили їй чимало уваги. Самій Джейн це полестило не менше, аніж матері, але свою радість вона виявляла значно спокійніше. Однак Елізабет відчувала піднесення старшої сестри. Мері ж почула, що її рекомендували міс Бінґлі як даму з найкращою освітою в тутешньому товаристві; а Кетрін та Лідії пощастило жодного разу не залишитися без кавалерів (нічого більшого від балів вони поки й не чекали). Отож до Лонґборна — села, в якому вони жили і в якому були найшановнішими мешканцями, — всі повернулися в доброму гуморі.

КОЛИ ДІВЧАТА ЗАЛИШИЛИСЬ на самоті, Джейн, яка перед тим відгукувалася про містера Бінґлі доволі стримано, зізналась Елізабет, що він їй надзвичайно сподобався.

— Він саме такий, яким і має бути молодий чоловік, — описувала вона. — Чуйний, жвавий, з хорошим почуттям гумору. Ніколи в житті я не бачила більш приязної людини! Він поводиться так невимушено й має бездоганне виховання!

— Так, — відповіла Елізабет, — хоч у розпалі бою ані він, ані містер Дар-сі не поспішали витягнути клинки чи дубці.

— Мені так полестило, що він удруге запросив мене до танцю. Я не сподівалася на такий комплімент.

— Він і справді дуже милий. І якщо вже ти так його вподобала, то я не проти. Хоча мужності йому таки бракує. Але ти симпатизувала і значно безголовішим.

— Ліззі, люба!

— Ох, ти й сама знаєш, що схильна вихваляти всіх довкола й не помічати нічиїх вад. Хіба за все життя ти сказала про когось бодай одне погане слово? — Я не люблю надто спішно осуджувати інших.

— І як, маючи стільки здорового глузду, тобі вдається щиро не помічати чужих дурощів і вад? Адже його сестри теж тобі сподобалися? Хіба ні? А їхні манери зовсім не такі, як у Бінґлі.

Власне, ті сестри й справді здавалися дамами вельми вишуканими, вміли справляти приємне враження, коли це входило в їхні наміри, але насправді були гордовитими й марнославними. Доволі вродливі, вони отримали виховання в одному з перших приватних міських пансіонів, але майже нічого не тямили в бойових мистецтвах, яким Елізабет і сестри присвячували так багато часу — як в Англії, так і під час подорожей на Схід.

Що ж до самого містера Бінґлі, то між ним і Дарсі, попри відмінність характерів, панувала щонайтісніша дружба. І, хоч Бінґлі теж кебети не бракувало, Дарсі був таки особливо розумним. А ще зарозумілим, нетовариським та примхливим, і його манери, хоч би як свідчили про добре виховання, не надто приваблювали людей. І з цього погляду його приятель мав величезну перевагу. Хоч би де Бінґлі з’являвся, він одразу викликав симпатію. Дарсі ж постійно всім дошкуляв.

Однак ніхто — навіть містер Бінґлі — не знав справжньої причини, що крилася за такою холодною поведінкою Дарсі. Адже донедавна це був веселий і якнайуважніший юнак, саме втілення люб’язності. Але його характер навіки змінила зрада, розповісти про яку йому не ставало духу.

НА НЕЗНАЧНІЙ, АЛЕ ВСЕ Ж небезпечній відстані від Лонґборна жила родина, з якою Беннетів поєднували особливо тісні взаємини. Свого часу сер Вільям Лукас виготовляв поховальне вбрання такої краси й величі, що король вирішив посвятити його в лицарі. Він нажив непогані статки, але згодом, через загадкову моровицю, його послуги стали нікому не потрібними. Мало хто хотів витрачати чималі кошти на одяг для покійників, адже ті все одно загидять його, виповзаючи з могил. Отож разом із родиною він перебрався в будинок за милю від Меритона.