Канґецу-кун розгубився. Мейтей теж збентежився.
- Якщо й справді так, — мовив він, — то, може, вернемося до них пізніше?
— Без формул моє дослідження з механіки не варте й щербатого шеляга. Я ж стільки працював!…
— Ти без вагань викидай ті формули, — спокійно порадив господар.
— Ну що ж, нехай буде по-вашому. Хоч мені й жаль.
— Так буде краще, — Мейтей аж заплескав у долоні. — Перейдемо тепер до Англії. Згадка про «ґалґа», тобто шибеницю, в поемі «Беовульф» [82] «Беовульф» — англосаксонська епічна поема, в основу якої покладено перекази про врятування Данії від страшного дракона
дозволяє вважати, що страта через повішення була запроваджена саме в ту епоху. Якщо злочинець випадково не вмирав на шибениці, - пише Блекстон [83] Вільям Блекстон (1723–1780) — англійський юрист, автор «Коментарів до англійських законів»
, - то його вішали вдруге. Але дивна річ — в поемі «Видіння про Петра Плугатара» [84] «Видіння про Петра Плугатара» (1362) — алегорична поема англійського поета Вільяма Ленґоенда (1330–1400?)
є така фраза: «Хоч би який був лиходій, нема закону, щоб вішати його двічі». Невідомо, кому з них вірити, але існує чимало прикладів, коли через недбальство ката, злочинець не міг умерти відразу. Тисяча сімсот вісімдесят шостого року вішали знаменитого лиходія Фіцджеральда. Однак чисто випадково, коли з-під нього вибили підставку, мотузка ввірвалася. Повторили спочатку — цього разу мотузка виявилась задовгою, ноги злочинця досягли землі і він знову залишився живим. І тільки за третім заходом, уже з допомогою глядачів, кажуть, вдалося його спровадити на той світ.
— Ого! — пожвавішав Мейтей.
— Оце так справді не щастило, — пожвавішав і господар.
— Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшується на один сун [85] Сун — міра довжини, 3,03 см
. Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.
— О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хвилину, приміром, Кусямі-куна, — може б, підріс на один сун і став би, як усі нормальні люди, — і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поважно запитав:
— Kaнґецу-кун, а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?
— Це неможливо. Коли людину вішають, у неї розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.
— В такому разі я на це не пристаю, — відмовився господар від свого наміру.
Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торкнувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді зауваження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красномовність вразила слухачів — усе це відбувалося далеко від нашого дому.
Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.
— Ти чув, що сталося з Оті Тофу в Таканаві?
— Не чув, останнім часом я його не бачив, — своїм звичаєм понуро відповів господар.
— Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну, як Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.
— Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.
— .Ха-ха — ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.
— Ет, — пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.
— Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.
— На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.
— Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?
— Ні.
— Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.
— Ні.
— Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно — вроджений едокко [86] Едокко — мешканець Едо (старовинна назва Токіо) з діда-прадіда
, а не навідувався до храму Сенґакудзі.
— Вчителеві це простимо, йому ніколи — він не має вільної хвилини. — Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.
— Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, — чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло — у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.
Читать дальше