Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

Канґецу-кун розгубився. Мейтей теж збентежився.

- Якщо й справді так, — мовив він, — то, може, вернемося до них пізніше?

— Без формул моє дослідження з механіки не варте й щербатого шеляга. Я ж стільки працював!…

— Ти без вагань викидай ті формули, — спокійно порадив господар.

— Ну що ж, нехай буде по-вашому. Хоч мені й жаль.

— Так буде краще, — Мейтей аж заплескав у долоні. — Перейдемо тепер до Англії. Згадка про «ґалґа», тобто шибеницю, в поемі «Беовульф» [82] «Беовульф» — англосаксонська епічна поема, в основу якої покладено перекази про врятування Данії від страшного дракона дозволяє вважати, що страта через повішення була запроваджена саме в ту епоху. Якщо злочинець випадково не вмирав на шибениці, - пише Блекстон [83] Вільям Блекстон (1723–1780) — англійський юрист, автор «Коментарів до англійських законів» , - то його вішали вдруге. Але дивна річ — в поемі «Видіння про Петра Плугатара» [84] «Видіння про Петра Плугатара» (1362) — алегорична поема англійського поета Вільяма Ленґоенда (1330–1400?) є така фраза: «Хоч би який був лиходій, нема закону, щоб вішати його двічі». Невідомо, кому з них вірити, але існує чимало прикладів, коли через недбальство ката, злочинець не міг умерти відразу. Тисяча сімсот вісімдесят шостого року вішали знаменитого лиходія Фіцджеральда. Однак чисто випадково, коли з-під нього вибили підставку, мотузка ввірвалася. Повторили спочатку — цього разу мотузка виявилась задовгою, ноги злочинця досягли землі і він знову залишився живим. І тільки за третім заходом, уже з допомогою глядачів, кажуть, вдалося його спровадити на той світ.

— Ого! — пожвавішав Мейтей.

— Оце так справді не щастило, — пожвавішав і господар.

— Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшується на один сун [85] Сун — міра довжини, 3,03 см . Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.

— О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хвилину, приміром, Кусямі-куна, — може б, підріс на один сун і став би, як усі нормальні люди, — і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поважно запитав:

— Kaнґецу-кун, а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?

— Це неможливо. Коли людину вішають, у неї розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.

— В такому разі я на це не пристаю, — відмовився господар від свого наміру.

Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торкнувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді зауваження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красномовність вразила слухачів — усе це відбувалося далеко від нашого дому.

Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.

— Ти чув, що сталося з Оті Тофу в Таканаві?

— Не чув, останнім часом я його не бачив, — своїм звичаєм понуро відповів господар.

— Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну, як Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.

— Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.

— .Ха-ха — ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.

— Ет, — пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.

— Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.

— На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.

— Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?

— Ні.

— Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.

— Ні.

— Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно — вроджений едокко [86] Едокко — мешканець Едо (старовинна назва Токіо) з діда-прадіда , а не навідувався до храму Сенґакудзі.

— Вчителеві це простимо, йому ніколи — він не має вільної хвилини. — Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.

— Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, — чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло — у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.