Николай Билкун - Декамерон Самуїла Окса

Я сиджу, вона живе в домі. І раптом їй набрид Голубів. Раптом вона захотіла мати клімат. Їй захотілося чайок і гуркоту якірних ланцюгів. Жінкі завжди сохнуть за моряками, навіть коли їм вже минає п’ятдесят вісім. Що ж робить стара ідіотка, подруга днів моїх суворих? Вона продає дім у Голубові, їде в Сонячноморськ і, не читаючи плаката «Отправляясь в дальний путь, аккредитив взять не забудь!», везе всі гроші готівкою. Правда, у старої вистачило глузду сховати частину з них за пазуху, а частину — в інше місце. Але… ви мене зрозуміли, частину, й більшу, в неї крадуть. За решту вона купує цю «віллу», де ми з вами сибаритствуємо. Я сиджу. Але я вірю, що вийду, й справді виходжу. Я приїздю в Голубів. У моєму домі чужі люди. У дворі зміни. Да, маленька деталь. Перед останньою відсидкок я замурував півпуда миколаївських десяток у грубу-Я не просто замуровував. Я колупав кожну цеглину і ховав по десятці, замазуючи глиною. Я питаю: «Де груба?» — «На біса нам ваша груба? Ми собі поставили парове опалення, а вашу грубу викинули». — «Де цегла?» — «Цеглою ми вимостили доріжку від дверей до хвіртки». Ви щось подібне бачили? Тротуар завдовжки три метри й вартістю півмільйона! І хай мені після цього скажуть, що піраміду Хеопса збудовано з архітектурними надмірностями.

- І ви?..

— Я? Не міг же я колупати цей золотий тротуар у них під носом. Я вирішив виждати…

— Ну і…

— А через місяць і дім, і тротуар, і все пішло к чортовій матері, бо там пролягла нова траса. Хазяям дали квартиру…

— А золото?

— Золото в цеглі.

— Пропало?

— Вам невідомі елементарні закони матеріалізму. Матерія вічна й безконечна. Його або вже знайшли (хіба ви не знаєте, як у нас вантажать і перевозять цеглу?), або знайдуть. От і все. Треба відпочивати, Черчик. Я бачу, висновків робити ви не вмієте. Та закрийте рота, те золото все одно піде мимо вас.

Черчик шукав роботу. Зайчики на його черевиках зблякли, дарма пропало Оксове мистецтво. Черчик ходив по місту з кінця в кінець. Але чи то в місті Сонячноморську комітет по організованому набору робочої сили пішов у глибоке підпілля, чи об’яви, де перелічується, якому підприємству які робітники потрібні, висіли так, що Юрій Семенович їх не помітив… Одне слово, Черчик шукав роботу, та не міг надибати її. Він заходив до потрібних йому установ, але потрібних йому людей не знаходив. І він поїхав на другий кінець міста, просто додому до Шкуровського, хоч у принципі вважав такі візити безтактними.

Ще в провулку, за рогом, але вже недалеко від! особняка, він почув з подвір’я дитячий гамір. «Невже, — роздратовано подумав Черчик, — в один день з’їхались усі жінки Шкуровського? Скільки їх? Певно, не менше як дванадцять. Цього ще не вистачало! Поговори в таких умовах!» Він взявся за клямку й тільки тут помітив на хвіртці щось нове. Замість попередження «У дворі злий собака», була прибита новенька табличка: «Дитсадок «Ягідка». Вона вичерпно пояснювала походження дитячого гамору. «Невже я помилився?»— подумав Черчик, але тут-таки зрозумів, що помилитися не міг, і йому стало холодно. Він побрів назад, тягнучи ноги, як хворий на подагру дід…

… — Черчик, — сказав Самуїл Миронович, коли той, стомлений і голодний, сумний і сердитий, причвалав на «віллу», — Черчик, я завжди зневажав ясновидців і ворожбитів, але я сам можу розказати про ваше сьогоднішнє минуле. Ставлю порожню коробочку від гуталіну проти банківського сейфа, що ви були в Шкуровського.

Черчик так здивовано глянув на Окса, що потреба в ствердженні відпала сама собою.

— Були. Та коли б ви проконсультувалися зі мною, я б вам ще вчора розповів, що Шкуровський змінив адресу. Він засипався.

— Як?

— Не як, а чим. Шкуровський засипався тирсою. Черчик, ви бачили коли-небудь блакитних ведмедів?

— Ні.

— Може, й бачили, та не звертали уваги. Ведмідь кольору неба, звичайно, нонсенс, як кажуть французи, але він існує.

— Цих ведмедиків видєлували в артілі, якою керував Шкуровський. Він одержував сотні метрів плюшу — блакитного, наче волошки, й уклав договір з деревообробним комбінатом на тирсу. Ви знали Шкуровського, і ви розумієте, що він думав не про те, як набивати ведмедиків. Він думав, як скоріше й зручніше набити власну кишеню. Ви знаєте, що Шкуровський не був набитим дурнем. В голові у нього була не тирса. Шкуровський швидко знюхався з директором магазину «Культтовари», і вони, як люди культурні, швидко-швидко один одного зрозуміли. Шкуровський випустив першу партію блакитних ведмедиків. Десять штук. А для чого, питаю я вас, більше? Швидко-швидко здав їх у магазин і швидко-швидко закупив назад. Потім знову здав і знову закупив. План виконувався на во!

Читать дальше