Николай Билкун - Декамерон Самуїла Окса

Що ж до рятівника, то він сидить удома на дивані й, очікуючи, поки жінка зготує вечерю, читає газету. Губи у нього кривляться болісною гримасою.

— Ну от, знову. Судять. Судять людину. І яку людину! Солідний такий товариш, а його судять. Учора він на машині їздив, а сьогодні його судять. Ти чуєш, Машо, це просто жах! А в нього жінка, дітки, напевне, є… Його ж отак узяли і судять. Це ж, значить, посадять і, мабуть, надовго посадять.

— А за що судять?

— Ну, розумієш, розтрата, якісь там хабарі, якісь валютні операції, не в тім справа! Судять живу людину, ти постав себе на його місце. Вчора він так, як ось я, сидів на дивані, а сьогодні його судять, і він буде в тюрмі на нарах сидіти і сонечка не побачить. Як це негуманно!

— Але ж я хабарів не беру, чому ж я мушу ставити себе на його місце?

— А-а, не в тім справа. Я про те, що до людини треба по-людському ставитися. Ну, помилився, ну, взяв хабара, ну, виклич його, ну, винеси йому догану, зрештою. А то судити! Ні, це негуманно!..

…На товариському суді він бере слово першим.

— Товариші! Все вірно, все правильно. Іван Гаврилович пиячить і зобижає жінку й дітей. Правильно? Правильно. Але чи цілком правильно? Ми заглянули, так би мовити, з одного боку. Але давайте заглянемо з другого боку! По-людяному заглянемо, по-людському! А може, це він з горя п’є? А може, не він жінку і дітей, а його жінка й діти зобижають? Може таке бути? Може! Правильно? Правильно? Людина Іван Гаврилович чи не людина? Людина! І людина великої душі! Тож давайте вчинимо з ним по-людськи! Подивіться на нього, як він страждає!

Іван Гаврилович і справді страждає: перед початком товариського суду він не встиг похмелитися й тепер нетерпляче чекає, коли закінчиться вся ця катавасія.

По всьому видно, що закінчиться вона швидко і для Івана Гавриловича дуже приємно: в залі завжди знайдеться два-три «гуманісти», вони його врятують.

…На профспілкових зборах наш знайомий виступає так:

— Що, Петро Кирилович провалив роботу? Ну, добре, ну, провалив. То що ж, ми повинні з нього шкіру знімати? Ну, наробив помилок. А для чого робляться помилки? Помилки, шановні товариші, робляться для того, щоб на них вчитися. То що ж виходить? Ми знімемо Петра Кириловича, а на його помилках хтось інший буде вчитися? То що, по-вашому, це буде справедливо? Ні, це буде і не справедливо, і не по-людськи, і, головне, це буде негуманно!

…У народному суді завжди знайдеться такий «гуманіст». Він з шкіри лізтиме, щоб узяти на поруки злодія-рецидивіста, якого судять сьомий раз. А потім, коли в темному провулку з «гуманіста» скинуть пальто, він починає скаржитись на працівників міліції.

Але скрізь і завжди він знайде виправдання людським вчинкам, які практично неможливо виправдати.

…Я дописав фейлетона до цього місця і замислився. Думаю собі: може, ще прикладів навести чи вже досить?

Може, кінцівку таку пошукати, щоб редактор, читаючи фейлетона, реготав до гикавки? Коли заходить один знайомий. Такі знайомі мають звичку зайти саме тоді, коли менш усього потрібні.

— Пишете?

— Та пишу.

— Фейлетона, мабуть?

— Та фейлетона, бодай би його не писати.

— Можна глянути?

— Та гляньте. Він, правда, ще не закінчений…

— Нічого, нічого. Я сторіночку пробіжу. Страх, як люблю фейлетони, знаєте…

Пробіг він сторіночку, пробіг другу. Скривився.

— Що, не подобається?

— Як вам сказати?.. Бачите… скажіть, а та людина, про яку ви пишете, себе впізнає?

— Мусить впізнати, для чого ж тоді фейлетона писати?

— М-да? А ви гадаєте, їй буде приємно?

— Яка вже там приємність, коли фейлетон… Фейлетон — де не поздоровлення з днем ангела.

— От бачите. Він все ж таки людина, хоч і помиляється….

І далі пішла нудота години на дві… Даремно я доводив, що наш справжній, радянський гуманізм] не має нічого спільного з цією слизотою. Даремно я переконував, що такі «гуманісти» більше шкодять тим, за кого заступаються, ніж допомагають… Даремно.

Знайомий мій доводив протилежне. Він зіпсував мені настрій та й пішов. Так я й не придумав і смішного кінця. А з другого боку подумаєш, що тут смішного?

Не можна сказати, щоб Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець з великою радістю виконували свої обов’язки. Навпаки, вони не раділи. І, чесно кажучи, дорогі товариші, вони дуже добре робили, що не раділи. Радіти не було чого. Ніхто не зміг би їм закинути, що вони несумлінно ставляться до своєї роботи. Навпаки! Вони вміли працювати і працювали, як то пишуть в газетах, з комсомольським вогником. Працювали і не раділи. Просто-таки з великим нетерпінням чекали того благословенного часу, коли їхня робота не буде потрібна нікому, а комітет комсомолу демобілізує їх.