Николай Билкун - Декамерон Самуїла Окса

А дід Явтух, який стояв і прислухався до нашої розмови (він не завжди глухий), від себе вкинув:

— Не той генерал — генерал, котрий тільки всі ґудзики у солдат перемацає і, чи пряжки свіркають, придивиться, а той генерал — генерал, котрий і страженіє виграє.

Ну, сказано ж, старе як мале, говорить, що думає. Ніякої делікатності.

— Чули? Насті Костишиній корова ногу зламала! Ха-ха-ха! Дотанцювалася! Побачимо, хі-хі-хі, побачимо, як то вона гопака втне у клубі тепер! Хі-хі-хі, з поламаною ногою. А дівці ще ж і заміж виходити треба! Ха-ха-ха! Хотів би я зараз подивитися на того дурня, котрий криву дівку собі у жінки візьме! А-ха-ха! А-ха-ха!

— А ви ж чого радієте, дядьку Архипе?

— Чого радію, чого радію? Смішно, знаєте, перша танцюристка на селі — і раптом крива! Як же ж тут не посміятися! А-ха-ха-ха!

Коли це йде Настя. Нічого. Рівно йде, на ногу не припадає. Ми до неї:

— Насте! А як нога?

— Яка нога?

— Як то яка? Тобі ж корова ногу зламала, дядько Архип казав.

— І-і, таке вигадаєте! Не ламала мені корова ноги. Хвицнула, правда, дійницю перекинула, тільки пуста була дійниця, так що й шкоди ніякої.

Ми до Архипа. Оглянулися… А його й слід прохолов.

І так завжди. Де в кого яке нещастя трапиться, а в Архипа Великдень. А коли нещастя не трапитеся, то Архип сам його вигадає.

— Дивіться, дивіться, у Ковтунюків хата горить! А-ха-ха-ха! Так їм і треба. Мабуть, самогонку гнали, а воно й зайнялося. А що він думав, що у нього не загориться? Таку кам’яницю, як клуб, поставив і думав, що не загориться. Загорілося ж таки! А-ха-ха-ха! Де ж це він сьогодні ночувати буде із своїм кагалом. Невже до Мотрі піде? Ага, так його там і чекають. Горить, горить! Бачте, скільки диму. А пожарна наша і не чухається. А-ха-ха! Це ще й Василь, мабуть, в тюрму сяде, що вчасно не виїхав. А-ха-ха-ха! А таки засудять! Чого ж? Раз ти на пожарці робиш, так і їдь вчасно. Він ще женитися хотів, його тепер оженять! Хі-хі-хі! Стара Варка передач наноситься, ха-ха-ха!

— Та не горить хата, дядьку Архипе, придивіться добре. Це Ковтунюк у саду торішнє сміття палить, от дим і стелиться.

— Хіба? Невже не горить? А шкода, хай би загорілося, знав би тоді, як кам’яниці будувати. Не загорілася сьогодні, загориться завтра. Від цього ніхто не застрахований.

— Чого ж? Ковтунюк страховку справно платить.

— А коли згорить, йому можуть не заплатити. Можуть сказати, що сам запалив. А-ха-ха-ха! Можуть, хі-хі-хі, не заплатити. Ото сміху буде!

— Не загориться, а як, не дай бог, загориться, обов’язково заплатять.

Аж посмутнів Архип. Пішов похнюпившись. Ніби його обікрали або в борщ хтось наплював. Тільки не довго сумував Архип. Увечері біля кооперації аж захлинається:

— Чули? Петренків собака у Гуменюків всіх покусав! А-ха-ха-ха! Сказився, розумієте, з цепу зірвався і всіх пошматував. І стару, і дітей на шматки, мнясо кавалками летіло. Навряд чи й виживуть, а коли й виживуть, то обов’язково показяться. Ото сміху буде, як всі показяться! Хе-хе-хе! Як Гуменюк буде по селі бігати та гавкати! О-хо-хо-хо!

Ми — глип, а Гуменюк саме цигарки купує.

— Іване, що там у тебе сталося?

— А що сталося?

— Ну як же ж! Петренків собака зірвався…

— Та зірвався. Ну, й що? Ми його з Данилом вже впіймали і прив’язали.

— І не покусав нікого?

— Чого ж? Моє порося вкусив.

— І він не скажений?

— Хто?

— Та собака.

— Чого б то? Весна, на цепу сидіти скучно, от і зірвався.

Тут дядько Петро своє слово вкинув:

— Чого йому казитися? Хіба як Архип покусає. Або як Архипова слина на нього впаде. Ти, Архипе, як вмреш, ми тебе ховати не будемо.

— А то ж чому? — насупився Архип.

— Мазі від бліх та кліщів з тебе наробимо. Невістка казала, що тепер з гадючої отрути різні ліки роблять, а в тобі ж тієї отрути не приведи господи.

…Тепер Архип ходить і чекає, коли у дядька Петра хата займеться або коли дядько Петро ногу зломить.

Тільки ноги у дядька Петра міцні, і хата не дума є горіти. А як, не дай бог, і загориться, то Василь, той, що на «пожарці», теж не даремно свій хліб їсть, вмить загасить.

Це досить противний дядя. А найбільше він противний тому, що молодь не любить. Контакти у нього з молоддю дуже обмежені, вони легко і просто вкладаються в дві формули:

«А я в твої роки…» і «У тебе ще молоко на губах не обсохло».

До формули «А я в твої роки…» чавунний дядя вдається тоді, коли, на його думку, молодь лінується.

Власне, навіть не лінується. Попрацювавши, а! після роботи вмившись, молодь хоче потанцювати.