Олег Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

Щоки Сідалковського набули діамантового кольору, він увесь став як плавлений сирок, — м'який та податливий, і настільки розгубився, що в перші хвилини не впізнав сам себе. Мурченко, образно кажучи, ударив його у сонячне сплетіння: несподівано і без попередження.

— Ти, Сідалковський, не лякайся. Ковбик такий тільки з виду. Зрозумів? Це для авторитету. — Мурченко заплющив одне око і витяг ручку. — Тільки одним бачу. У другому вибите скельце. Я короткозорий. Слухай, як тебе звать?

— Сідалковський.

— Слухай, Сідалковський. Ти знаєш, у тобі щось є. Таке імпозантне чи екстравагантне. Словом, чорт тебе знає що. Але ти мені подобаєшся. Хоч ти й периферія. Це одразу видно. У тебе на лобі написано. Як тебе звуть?

Сідалковському ця комедія почала набридати, але бажання одержати записочку стримувало його від рішучих дій. Мурченко заглибився в епістолярне мислення і замовк.

Славатій Мурченко належав до тих людей, які частіше обпікаються на молоці, ніж на нього дмухають, і навіть після цього не дмуть на холодну воду. Усі вони довіряють і довіряються. У них стільки чесності й доброти, що її вистачило б на багатьох. Таким людям завжди здається, що навколо них самі лише чесні й порядні. А такі натури, як відомо, навіть не допускають, що їх може хтось обвести навколо пальця. В усіх вони бачать таких, як самі: добрих і симпатичних.

Словом, Мурченко був одним з тих рідкісних індивідуумів, які одержують насолоду і задоволення, коли комусь роблять добро. Мурченко завжди за когось клопотався, комусь допомагав. Одному — словом, іншому — записочкою. Завжди носив при собі цигарки й запальничку, хоч сам не палив. Але коли його питали: «Слухай, закурити нема?» — Мурченко не міг відмовити. Він завжди казав «є», пригощав цигаркою і навіть чиркав запальничкою. Найбільше боявся, щоб ніхто на нього не подумав, що він скупердяга. Для цього він міг не лише пригощати цигаркою, а й позичати гроші, яких, як відомо, ніхто ніколи не віддає.

Траплялося, Мурченко забув цигарки вдома, а його того дня хтось питав: «У вас закурити не знайдеться?» Тоді він ніяковів, почував себе перед незнайомим начебто винуватим і казав: «Вибачте. Я з величезним задоволенням. Але — повірте мені — не палю. Знаєте, кинув. Палив, але кинув…» Славатій тим часом дописував. Його розбирало все більше й більше.

— Слухай, як тебе звать? І взагалі, де ти працюєш? Як у тебе з пропискою? Погано? Пс-с-с! Тимчасова?

Сідалковський заперечливо похитав головою.

— Нема ніякої? Пс-с-с! — стулив Мурченко губи. — Гірше не придумаєш. Ковбик не візьме. То такий. Хіба дуже сподобаєшся. Але при умові — якщо десь пропишешся. Тут тобі, периферія, допомогти нічим не можу.

Мурченко задумався. Тамара підвелася. Сідалковський дав їй знак: мовляв, почекай, підемо разом. Мурченко продовжував:

— Слухай, ти одружений?

— Ще не наважувався…

— Так це ж здорово! Можемо зіграти комсомольське весілля: ключі, квартира, тебе, периферія, вітає увесь завод. Це ж ідея. Я з Тамарою в одній комсомольській організації. Вона на заводі. По сусідству працює. А я там на обліку. Вона у нас ударниця. Точніше, не у нас — на заводі. У «Фіндіпош» не хоче переходити. Хоче біля верстата. Женимо тебе, периферія. Точно женимо. Чи не так, Тамаро? Хочеш, на Тамарі женимо?

— Славо… — благально подивилася Тамара на Мурченка.

— Точно. На Тамарі женимо! Хочеш, периферія, на Тамарі? Тамара не заперечує. Я по її очах бачу. Ти їй, периферія, сподобався…

Але Сідалковському не зовсім подобалося звертання Мурченка.

— Точно, женимо. Не сподобається Тамара. Іншу активістку знайдемо. Чого для тебе не зробиш. Моли бога, що тебе зі мною доля звела. У мене легка рука, — Мурченко на мить затих. — Можна, звичайно, і фіктивний шлюб зіграти. Тепер це часто практикується. Але Слава Мурченко на це не піде. Одразу кажу: можеш навіть не розраховувати. Чуєш, периферія?

Сідалковський чув, але від такого звертання сам собі здавався ницим і безпомічним. А тому чи не вперше був розчарований і незадоволений собою.

Малюючи образ Ховрашкевича другим, ми порушуємо фіндіпошівську субординацію і обходимо заступника Стратона Стратоновича — Арія Федоровича Нещадима. Хай він нам пробачить. Адже ми робимо це тому, що Ховрашкевич при Ковбику перебував, як, скажімо, Меншиков при Петрі Першому чи Гришка Распутін при імператриці, а як науковець являв собою центральну постать у «Фіндіпоші».