Олег Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

— Як? — підвівся він. — А товариш!.. З польської делегації…

Скельця його окулярів поблискували, в них відбивалися столи з наставленими, як жерла зеніток, пляшками, величезні колони, що претендували на епоху Відродження, і жовтава, облізла від позолоти люстра на іржавому гаку, яка загрозливо повисла над самим столом.

Сідалковський, для якого уже наступив штиль після бурі, тільки тепер відчув, які несподівані коники може викинути життя. Тверезість ударила несподівано в голову, як блискавка, що навпіл розколює небо.

— Як ваше прізвище, шановний? — перепитав Бубон.

— Сідалковський, — відповів за нього Мурченко.

— Сідалковський?! — Бубон опустив на ніс окуляри і почав перечитувати папір. — Осмоловський, Осовський, — голосно читав він, — Бжезовський, а де ж Сідалковський? — Він на мить замовк, а тоді розвів руками: — У списку нагороджених нема… — Карло Іванович так розгублено закліпав очима, ніби у нього вперше не зійшовся дебет з кредитом.

Але один сувенір і справді лишився не вручений. Бубон безпорадно глянув на Ковбика. У його очах світилася якась дитяча невинність і переляк продавця, у котрого ревізор несподівано виявив величезні залишки.

— Це свій товариш, — багатозначно промовив Стратон Стратонович і цим дав зрозуміти, що церемоніал з врученням подарунків і значків у вигляді ондатри та їжака закінчено.

Осмоловський, Осовський і Бжезовський теж озирнулися на Сідалковського. Євграф дивився на Ковбика з вдячністю учня, який чекав від учителя двійки — і раптом одержав удвічі більше. Мурченко насторожився. Тоді перехилив фужер і, не закусюючи, встав, підійшов до Сідалковського ззаду. Євграфові це не зовсім сподобалося. Мурченко був холодний, як пляшка мінеральної, яку щойно вийняли з холодильника і вона на теплі вкрилася памороззю.

— За мирне співіснування, Славо! — Сідалковський легенько посадив його, взявши за обшлаг темно-синього піджака. Він направив свій келих на фужер Мурченка, але той демонстративно поставив його поруч своєї тарілки. Фужер стояв, як олов'яний солдатик на одній нозі у золотаво-бурштиновому ківері.

— Хто ви? — глянув крізь спітнілі скельця окулярів на Сідалковського Мурченко.

— Сідалковський, — спокійно відповів той.

— Це я вже чув.

— То які ще дані з моєї біографії вам потрібні? — запитав Сідалковський дещо нахабнувато.

— Ви ж виступали на пероні! Від імені польської! Делегації!

— Славо, не гіперболізуйте… Я тільки було зібрався, але мені слова не дали…

— Але чому? — вчепився, як кліщ, у лікоть Мурченко.

— Про це вже не мене питайте.

— Чому ви збиралися це зробити?

— Як тимчасово виконуючий обов'язки, — відповів Сідалковський, відбиваючись від настирливого Мурченка, як кінь від надокучливого ґедзя. — Не беріть усе так близько до серця… Так ви ніколи не зробите кар'єри…

— Славо, перестань, — не витримала нарешті й Тамара.

— Не морочте голови, — голос у Мурченка зірвався, і він раптом запищав, як кіт, котрому несподівано наступили на хвоста.

— Товариші, тихіше! — гукнув Нещадим.

Ковбик підвівся, за ним встав і Ховрашкевич, розмахуючи руками: очевидно, щось доводив і запевняв Стратона Стратоновича в тому, що він не правий.

— Це неподобство, — стріляв короткими реченнями у вухо Сідалковського Мурченко. — Такого у мене не було. Ще…

— Славо, не зчиняйте галасу. За це премій не дають і значками не нагороджують. Це може неприємно закінчитися. Між іншим, для нас обох, — пішов у наступ і Сідалковський, на якого, окрім Слави і, звичайно, Тамари, більше ніхто не звертав уваги.

— Не розумію! Що ви хочете! Цим сказати?

— А тільки те, що може вийти не зовсім добре, товаришу Мурченко, — перейшов Сідалковський на офіційний тон.

Мурченко зблід і зробився як фаянсова тарілка без візерунків.

— Ви хочете сказати? Цим? Ви не той, за кого я сприйняв? Вас?

— Ви здогадливий! Але не лякайтесь, Славо: усе в фужері. Здається, так ви любите висловлюватись? Ви надто багато приділяєте мені уваги. Я не дамочка, а Тамара сумує, — підігрітий коньяком і підтримкою Ковбика, Сідалковський уже не церемонився з Мурченком.

— А-а! Зрозумів, — нарешті здогадався Слава. — Ви супроводжуючий.

— Ви зрозуміли правильно, — мовив Сідалковський. — Око завжди потрібне. Вип'ємо, Славо. За взаємне порозуміння.

— За дружбу! — Мурченко перехилив олов'яного солдатика на одній ніжці до кінця. Солдатик залишився без бурштинового ківера.

— Отже, отже, член делегації… Польської, — взявся знову за своє Слава, так наче це десь його муляло. Він прицілився виделкою в курку, яку почав було їсти Сідалковський, але не попав. У Мурченка почалися, як зазначив про себе Сідалковський, припливи й відпливи. Він то п'янів, то тверезів. — Отже, отже, ви не член делегації?