Олег Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

В останні роки помітні спроби дедалі глибшого дослідження суті нинішніх форм життєдіяльності міщанської моралі, з'ясування усієї розмаїтості виявів міщанської психології. Це конче необхідно для ведення успішної боротьби із залишками приватновласницьких тенденцій. Було б великою легковажністю залишити міщанина в спокої, бо за своїм характером він невтомний розкрадач суспільних благ «законним» способом, грабіжник, до якого часом неможливо застосувати жодної статті карного кодексу.

Розглядаючи сучасного міщанина як політично індиферентну особу, що, пристосувавшись до умов соціалізму, вбачає вищий сенс свого існування лише в задоволенні егоїстичних потреб, ми, проте, не маємо підстав твердити, що міщанин — це неодмінно довічне тавро людини. Міщанин, певно, може з часом стати нормальною людиною, тобто громадянином. Проте й достеменний громадянин може легко переродитися у стовідсоткового обивателя, скелю егоїзму якого не проб'є жодна гармата громадського впливу. Оця, сказати б, соціально-моральна дифузія у свідомості людей надзвичайно важлива для спостережень за станом суспільного здоров'я, особливо ж вона важлива письменникові, бо саме на ниві суперечностей між громадянським і міщанським ставленням до життя виникає безліч конфліктів, у тому числі й комічних.

Володіння майстерністю дотепного писання — високе мистецтво, бо це талант рідкісний. Те, що для більшості гумористів здається вершиною творчої досконалості, для романіста-сатирика лише передумова успішної роботи; він повинен бути підготовлений до цього письма так, як підготовлений марафонець до бігу: долаючи величезну відстань, він не матиме можливості думати про техніку бігу — вона має бути такою ж природною, як дихання.

Розгорнути помічений у житті комічний конфлікт у широкі картини, відтворити дійсність під критичним кутом зору — завдання непосильне навіть романісту-епікові, якщо йому бракує природного таланту гумориста; так само воно непосильне й талановитому гумористові, у котрого немає хисту епічного осмислення доби. Саме тому поява на літературній ниві сатиричного роману не може розцінюватися інакше, як подія у літературі, що засвідчує вихід веселого жанру на найвищі творчі орбіти, значне розширення поля художнього відтворення життєвих явищ на принципах соціально-естетичного заперечення, що завжди було й донині залишається панівною формою творчого пафосу сатири.

Поява роману давно назрівала в нашій сатирично-гумористичній прозі. Протягом останніх десяти-п'ятнадцяти років у ній повільно, але неухильно наростали передумови нового якісного піднесення. Маю на увазі передовсім прихід у літературу талановитих письменників, які, почавши з гуморесок, незабаром відчули обмеженість малої форми. Такі повісті, як «Декамерон Самуїла Окса» і «Багато, багато, багато золота…» М. Білкуна, «Подорож до Ельдорадо», «Катастрофа в раю» та «Великий реформатор із Малих Криничок» В. Лігостова, «Між нами кажучи» і особливо «По знайомству» О. Чорногуза, уже були сприйняті критикою як передвістя майбутнього сатиричного роману.

І читач, нарешті, отримав цей твір — «Аристократа» із Вапнярки». Нині видається найбільш актуальним пильний критичний погляд на самого героя роману, типа безперечно неповторного в нашій літературі і, головне, такого, що дає вагомий привід для роздумів про деякі вельми болючі проблеми громадського життя.

Відсутність напруженого динамізму в розвитку подій у «Аристократі», періодичне сповільнення автором дії (ніби навмисне, ніби для зосередження героя перед розв'язанням чергової проблеми), очевидно, і були запрограмовані автором як своєрідне попередження читача, що смисл письменницького задумку не у відтворенні карколомних пригод Євграфа Сідалка, а в розкритті внутрішнього комізму його характеру, змалюванні комічної суперечності між уявним аристократизмом новоявленого «графа Сідалковського» і його істинною нікчемністю, між життєвими «цінностями» міщанина і незмірними багатствами духовно насиченого життя. Таке творче завдання не можна було успішно здійснити, узявши за зразок романи-огляди, що давили можливість розгортати сюжет, так би мовити, у ширину, нанизуючи картину за картиною, по ходу подорожувань героя. Традиційну мандрівку О. Чорногуз замінив звичайнісіньким переїздом Євграфа з Вапнярки до Києва, де новітній д'Артаньян і мав здобувати собі місце під сонцем, щоправда, на відміну від свого прославленого попередника, фехтуючи не шпагою, а язиком.