Джером Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

Після ситного обіду він звичайно пропонував улаштувати танці й чіплявся до вас, щоб ви згорнули килим або допомогли йому пересунути рояль у найдальший куток кімнати.

Поплтон знав стільки найрізноманітніших застільних ігор, що цілком міг би відкрити своє власне невелике чистилище. В самий розпал якоїсь цікавої розмови або в ту мить, коли ви перебували в приємному тет-а-тет з гарненькою дамою — невідь звідки він раптом налітав на вас і гукав: «Швидше! Ходімо! Будемо грати в літературну вікторину!» Він волік вас до столу, клав перед вами аркуш паперу і вимагав: «Змалюйте вашу найулюбленішу героїню з роману». І пильно стежив, щоб ви таки змалювали.

Нещадним він був і до самого себе. Щоразу він перший зголошувався проводжати на станцію стареньких дам і нізащо не відступав від них до тієї хвилини, поки не всадовлював кінець кінцем не в той поїзд. Саме він улаштовував з малечею забави в «диких звірів» і до того залякував бідних дітлахів, що вони потім цілу ніч не спали й плакали зі страху.

Завжди сповнений щонайкращих намірів, він міг би вважатись за незрівнянно добру людину. Відвідуючи хворих, він неодмінно приносив у кишені що-небудь смачненьке — і обов'язково шкідливе для недужого, таке, що могло тільки погіршити його стан. Він організовував своїм коштом прогулянки на яхтах і запрошував людей, які страждають від хитавиці; а коли потім вони терпіли муки, їхні нарікання він вважав за чорну невдячність.

Іще він надзвичайно любив бути розпорядником на весіллі. Одного разу він так чудово все розрахував, що молода прибула до церкви на три чверті години перед молодим, і день, який мав би бути для всіх радісним святом, охмарили переживання зовсім іншого характеру. Іншим разом він забув покликати священика. Єдине тільки, що, зробивши помилку, він охочісінько це визнавав.

На похороні він також завжди був на першому плані: пояснював зажуреним родичам, як це добре для всіх навколишніх, що небіжчик нарешті віддав богу душу, і висловлював святобливу надію, що невдовзі й вони всі підуть за його прикладом.

Але не знав він більшої радості, як брати участь у хатніх сварках. На багато миль навкруг не траплялося жодної родинної колотнечі, до якої він не був би причетний. Починав він звичайно як миротворець, а кінчав у ролі головного свідка скаржника.

Якби він був журналістом чи політиком, блискучий хист до розуміння чужих справ завоював би йому загальну повагу. Лихо його було в тому, що він силкувався прикладати свої таланти до життя.

Уперше я зустрівся з Джеком Барріджем років десять тому на іподромі в одному з північних графств.

Дзвін щойно оповістив, що незабаром почнеться головний забіг, Я ходив спроквола, застромивши руки в кишені, й спостерігав скорше людське стовпище, ніж перегони, коли знайомий жокей, що біг до стаєнь, ухопив мене за руку й хрипко прошепотів на вухо:

— Вдар скільки сили по місіс Уоллер. Певне діло.

— Вдарити… по кому?

— По місіс Уоллер, — ще настійливіше повторив він і побіг далі.

Я проводжав його зчудованим поглядом. Що такого вчинила ця місіс Уоллер, що я маю здійняти на неї руку? І навіть якщо вона справді чимось завинила, то чи годиться так поводитися 'з жінкою?

В ту хвилину я саме проходив попід трибунами і, звівши очі вгору, побачив, що на дошці тоталізатора написано крейдою: «Місіс Уоллер — дванадцять до одного». Аж тоді я збагнув, що Місіс Уоллер — це кобила, а подумавши ще трохи, дійшов до висновку, що порада мого знайомого, перекладена на пристойнішу мову, означала: «Постав на Місіс Уоллер, скільки зможеш».

«Е ні, дзуськи, — сказав я сам собі.— Я вже ставив напевне, за підказкою. Якщо надумаю ще коли поставити, то заплющу очі й тицьну пальцем у список коней».

Однак слова знайомого таки пустили корінець. Вони все крутились у мене в голові, й навіть пташки над головою щебетали: «Вдар по Місіс Уоллер, вдар по Місіс Уоллер».

Я намагався взяти себе в руки. Нагадував собі про свої давні авантюри. Однак нездоланне бажання якщо не всадити всі свої гроші, то хоч би ризикнути півсовереном тільки сильнішало від того, що я з ним боровся. Я почував, що як не поставлю на Місіс Уоллер, а вона виграє, то довіку собі не пробачу.

Я був по другий бік поля й не мав часу вернутись на трибуну, бо коней уже виводили на старт. За кілька кроків від мене під білим парасолем голосно вигукував остаточні ставки вуличний букмекер — дебелий добродушний чолов’яга з чесним червоним обличчям.