Джером Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

Червонолиций добродій, так само, як і я, їхав далі, до вокзалу Черінг-Крос. Біля каси з’ясувалося, що обом нам потрібні квитки до тієї самої станції, отож ми поїхали разом. І всю дорогу він без угаву обговорював питання про чотири пенси.

Розпрощалися ми біля хвіртки мого будинку, де він висловив свою надзвичайну радість від того, що ми майже сусіди. Я так і не зрозумів, чому він так прихилився до мене. Балачки у нього були нуднющі, і я насилу приховував неприязнь до нього. Згодом я довідався, що це була така чудна риса його вдачі — захоплюватись кожним, хто тільки не кидав образ йому просто в очі.

Через три дні він без попередження вбіг до мене в кабінет, — очевидно, вже вважаючи себе найближчим моїм другом, — і заходився перепрошувати, що не завітав раніше. Я охоче дарував йому цю невеличку недбалість.

— Дорогою до вас я зустрів листоношу, — сказав він, простягаючи мені синій конверт. — І він дав мені ось це для вас.

То був рахунок за воду.

— Ви повинні протестувати, — вів він далі.— Рахунок по двадцять дев'яте вересня, а тепер ще тільки червень. І не думайте платити наперед.

Я відповів щось у тому дусі, що, мовляв, за воду все одно доведеться платити, то яка різниця — в червні чи в вересні.

— Не в тому річ! Принцип, ось що важливе, — запалився він. — Нащо вам платити за воду, якою ви ще не користувались? Яке вони мають право вимагати з вас те, чого ви не повинні робити?

Розводився він красномовно, а я був такий дурень, що слухав його. І за півгодини він переконав мене, що йдеться тут про мої права людини й громадянина і що коли я сплачу цих чотирнадцять шилінгів десять пенсів у червні, а не у вересні, то буду не гідний спадкових привілеїв і прав англійця, освячених кров'ю предків.

Він незаперечно довів мені, що водопровідна компанія зовсім не має рації, і, здаючись на його підмову, я сів і написав образливого листа директорові компанії.

Секретар компанії відповів так: беручи до уваги позицію, на яку я став, вони вважають, що цю справу слід розглянути в судовому порядку, і гадають, що мій адвокат не відмовиться взяти на себе клопіт виступити в обороні моїх інтересів.

Поплтон був просто захоплений, коли я показав йому цього листа.

— Можете покластись на мене, — заявив він, згортаючи листа й ховаючи в кишеню. — Ми їм покажемо.

Я поклався на нього. Єдине, чим я можу виправдатись — це надзвичайною своєю заклопотаністю в той час. Я саме писав твір, що тоді називався «драмою-комедією». І ту незначну кількість тверезого глузду, яку мені даровано, я повністю вклав у п'єсу.

Ухвала мирового судді трохи остудила мій запал, але ще дужче розпалила завзяття мого новоявленого приятеля. Всі мирові — це старі неприторенні дурні, заявив він. Справу треба передати вище.

У вищій інстанції суддя, дуже люб'язний старий пан, сказав, що, зважаючи на неясність у формулюванні приміток до даної статті закону, він схиляється до висновку про можливість звільнити мене від сплати судових витрат водопровідної компанії. Таким чином на цю справу пішло в мене не дуже багато грошей — якихось півсотні фунтів, включаючи й ті первісні чотирнадцять шилінгів десять пенсів за воду.

Після цього наша приязнь трохи охолола. Але ми мешкали близько один від одного, і мені хоч-не-хоч доводилось часто бачити його і ще частіше чути про нього.

Особливою запопадливістю відзначався він на різних балах і банкетах, причому найбільшої шкоди міг заподіяти тоді, коли бував у найкращому гуморі. Жодна людина на світі не вкладала так багато праці в загальні веселощі і не викликала цим такої відчайдушної нудьги.

Якось увечері на різдво зайшов я до одного приятеля й бачу там таку картину: Поплтон грає на фортепіано, а чотирнадцять чи п’ятнадцять підстаркуватих леді й джентльменів повагом дріботять навколо крісел, розставлених уряд посеред вітальні. Час від часу він переставав грати, і тоді всі учасники забави, очевидно раді перепочинкові, знеможено падали в крісла — всі, крім одного, котрий хутенько шмигав у двері, а решта присутніх проводили його заздрісними поглядами.

Стоячи на порозі, я вражено спостерігав цю похмуру сцену. Незабаром до мене підійшов один із тих щасливців, які вибули з гри, і я попросив його пояснити, що за дивовижа тут діється.

— Ет, і не питайте! — роздратованим тоном відповів він. — Нова ідіотська витівка Поплтона. — І додав розлючено: — А потім ще мусимо грати у фанти.

Служниця все вичікувала нагоди доповісти про мій прихід. Але я попросив її не робити цього, підсиливши своє прохання шилінгом, і непомітно зник.