Джером Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

Забувша, що я за кордоном, що собака може не зрозуміти мене, я висловив йому все по-англійському, голосно й чітко. Він зупинився за якийсь ярд від мене й почав прислухатись до мого голосу з виразом такої неймовірної радості, якої мені не доводилось ніколи бачити ні раніш, ні згодом ні на чиєму виду, чи то людському, чи то й собачому. Він упивався моїми словами, немов то була райська музика.

«Де я чув цю пісню раніше? — здавалося, запитував він сам себе. — Цю давно знайому мову, якою звертались до мене, коли я був молодим?»

Він підступив ближче до мене; коли я скінчив, у його очах ледь не блищали сльози.

«Кажи ще раз! — неначе благав він мене. — О, повтори все ще раз, усі оті рідні, давні англійські лайки й прокльони, що їх у цій богом забутій країні я повік уже не надіявся почути знову».

Від дівчини я довідався, що її фокстер'єр народився в Англії. Це з'ясувало все. Закордонний собака не робить таких речей. Чужинці зроду добропорядні — ось чому ми їх і не любимо.

— Я саме це й маю на увазі,— заявила місіс Корнер. — Я хочу, щоб чоловік поводився, як годиться чоловікові.

— Але ж ти не хочеш, щоб Крістофер… тобто містер Корнер був такою людиною, — зауважила її щира приятелька.

— Я не кажу, щоб він робив це часто. Але я хотіла б побачити, що він здатний таким бути. Ви сказали хазяїнові, що сніданок подано? — звернулась вона до служниці, яка в цю хвилину внесла троє варених яєць і чайник.

— Авжеж сказала, — обурено відповіла та. Служниця на віллі «Акація» в Равенскорт-парку повсякчас перебувала в стані обурення. Навіть коли вона вранці й увечері промовляла молитви, голос її звучав обурено.

— 4 що він відказав?

— Що зійде, коли одягнеться.

— Ніхто й не вимагає, щоб він приходив роздягнений, — скипіла місіс Корнер. — Коли я кликала його п'ять хвилин тому, він сказав, що надягає сорочку.

— Якби ви тепер спитали його ще раз, він відповів би те саме, — висловила свою думку служниця. — Він якраз лазив рачки, коли я заглянула в кімнату: шукав під ліжком запонку.

Рука місіс Корнер з чайником зупинилася.

— Він розмовляв?

— Розмовляв? Там нема з ким розмовляти, а мені нема чого стояти й базікати.

— Я хочу сказати — сам із собою, — пояснила місіс Корнер. — Він часом не… не лаявся?

У тоні місіс Корнер бриніло бажання, майже надія.

— Лаявся?! Та він і не знає, як це робити!

— Дякую, Гаррієт, — сказала місіс Корнер. — Можете йти. — Вона з брязкотом поставила чайник на стіл.—

Навіть це дівчисько зневажає його, — гірко зауважила місіс Корнер.

— Може, він раніше встиг вилаятись, — озвалась міс Грін.

Але місіс Корнер не так легко було втішити.

— Раніше встиг! Будь-хто інший на його місці лаявся б безперестану.

— Можливо, — сказала щира приятелька, завжди ладна знайти виправдання цьому грішникові,— можливо, він і лаявся, тільки вона не чула. Ти сама подумай: якщо голова його була під ліжком…

Двері відчинилися.

— Перепрошую, що я спізнився, — заявив містер Корнер, бадьоро входячи в кімнату. Він узяв собі за правило неодмінно бувати уранці бадьорим. «Зустрічай день усмішкою, і він даруватиме тобі щастя» — такий був девіз, що його місіс Корнер чула від чоловіка кожного ранку, рівно двісті два рази за всі шість місяців і три тижні їхнього подружнього життя. Найрізноманітніші девізи посідали велике місце в житті містера Корнера. Вони були дбайливо виписані на картках однакового формату, а найдобірніші з них, прикріплені до дзеркала, щоранку повчали господаря, коли він голився.

— Знайшов? — запитала місіс Корнер.

— Диво дивне, — відповів містер Корнер, сівши за стіл. — Я своїми власними очима бачив, як вона впала під ліжко. Може…

— І не проси мене, щоб я її шукала, — урвала чоловіка місіс Корнер. — Деякі люди, якби їм довелося повзати навкарачки під ліжком і стукатись лобом об ніжки, не втерпіли б, щоб не вилаятись. — Слово «деякі» було виразно підкреслено.

— А це непогано загартовує характер, — натякнув містер Корнер, — коли часом примушуєш себе терпляче виконувати завдання, розраховані…

— Якщо ти заплутаєшся в одному з цих своїх довжелезних речень, то не матимеш коли й поснідати, — злякалася місіс Корнер.

— Шкода, якщо вона десь загубилася, — зауважив містер Корнер. — Її внутрішня вартість, можливо…

— Я пошукаю її після сніданку, — зголосилася привітна міс Грін. — Розшукувати всякі речі — це мій хист.

— Охоче вірю, — галантно погодився містер Корнер, ручкою ложки розбиваючи яйце. — Від таких ясних очей, як ваші, мало…