Джером Клапка Джером - Троє у човні (якщо не рахувати собаки)

Ми відтягли свого невеличкого човна до тихої затоки, встановили намет, приготували і з'їли нашу нехитру вечерю. Набито і підпалено люльки, і, немов тиха мелодія, лине бесіда. У перервах між нашою розмовою чути, як бавиться з човном річка, і нам здається, ніби вона розповідає старі дивні казки, відкриває свої таємниці і наспівує старих дитячих пісеньок, яким уже тисячі років і яких вона співатиме ще тисячі років. Аж поки її голос не стане хрипким і старечим. Нам, хто вже навчився любити її мінливу подобу і хто так часто намагався пригорнутися до її ніжних грудей у пошуку затишку, чомусь здається, що ми її розуміємо. Але навряд чи зможемо ми звичайними словами передати все те, що чуємо.

І ось ми сидимо там, біля річки, і місяць, що також закоханий у неї, нахиляється, аби поцілувати її ніжним цілунком, простягає свої срібні руки, щоб обійняти її. Ми дивимось, як вона пливе, то наспівуючи, то щось нашіптуючи, пливе до свого короля — до моря. І так триватиме, доки не затихнуть наші голоси, доки не згаснуть люльки, доки ми, прості, звичайні, доволі молоді люди, не починаємо відчувати, що нас наповнюють якісь дивні, то сумні, то солодкі, думки. Нам уже не хочеться навіть розмовляти, ми сміємося і, підіймаючись, вистукуємо попіл із наших згаслих люльок, говоримо одне одному «На добраніч» і, заколисані плюскотом води та шелестом дерев, вкладаємося спати. Величезні зірки мовчазно сяють над нами, і нам здається, що земля знову юна і прекрасна. Така, як вона була задовго до того, як століття переживань і суєти вкрили зморшками її чисте обличчя, як гріхи та нерозсудливість її дітей змусили постаріти її любляче і ніжне серце, яким воно було в ті далекі дні, коли вона, немов молода матір, пестила нас, своїх дітей, пригортаючи до грудей. До того, як припудрена цивілізація, з її удаваністю та в'їдливими глузуваннями, хитрощами звабила нас, змусивши покинути її ніжні руки, і спонукала нас соромитися того простого життя, яким ми жили, коли були з нею в її скромному і водночас величному будинку, в якому багато тисячоліть тому народилося людство.

Гарріс запитав:

— А що, коли піде дощ?

Немає нічого такого, що могло б викликати в Гарріса бодай якесь піднесення. Не поетична він натура.

Прагнути дістати зірку з неба — це не для нього. Не буває так, щоб ні з того ні з сього на очі йому наверталися сльози. Якщо в Гарріса в очах сльози, можна сміливо давати голову на відріз, що він або наївся сирої цибулі, або намастив собі на котлету забагато гірчиці.

Якби вам довелося стояти з Гаррісом уночі на березі моря і ви сказали:

— Послухай! Ти чуєш? То, мабуть, русалки співають у морських глибинах. А може, це засмучені духи співають псалмів над невинними потопельниками, що заплутались у морських водоростях? — Гарріс взяв би вас під руку і сказав:

— Я знаю, що це таке, мій друже: ти застудився. Ходімо зі мною, я знаю одну місцинку за рогом. Там чудове шотландське віскі — ти такого ще не куштував, вип'ємо по чарочці, і ти навіть незчуєшся, як воно приведе тебе до ладу.

Насправді у Гарріса завжди є місцинка неподалік, за рогом, де постійно є щось надзвичайне з випивки. Я переконаний, що якби ви зустріли Гарріса десь там, у раю (якщо таке можна припустити), його привітання звучало б приблизно так:

— Який я радий, що ти прийшов, мій старий друже. Ти знаєш, я знайшов тут чудову місцинку, неподалік, за рогом. Кажу тобі правду, нектар там — перший клас.

Проте в нашому випадку — мається на увазі ночівля просто неба — його вміння практично дивитись на речі було дуже доречним. Не зовсім приємно спати просто неба, коли на вас падає дощ.

Вечір. Ви до нитки промокли, у човні на добрих два дюйми води, і все натяглося вологою. Ви знаходите місце на березі, яке нібито ще не так залило, як усе довкола, і вирішуєте розташуватися на ніч саме тут. Ви витягуєте намет і вдвох із товаришем починаєте його встановлювати.

Він увесь мокрий і важкий, лопоче, падає на вас, обвивається довкола вашої голови, доводячи вас до сказу. Дощ не перестає лити ні на мить. Встановити намет досить непросто і в суху погоду, а в дощ — це титанічна праця. Вам здається, що замість того аби допомагати вам, той інший просто клеїть дурня. Щойно ви надійно закріпите свій бік, він свій відпускає і все псує.

— Що ти робиш! Нездара! — вигукуєте ви.

— Сам ти нездара! — відповідає він. — Ну, давай!

— Та не тягни. Ти все робиш не так, тупий віслюк! — кричите ви.

— Я все роблю правильно! — кричить він у відповідь. — Давай свій бік!