Іван Керницький: Король стрільців

— Збирайся!

Батько не рушився з місця. Його широке лице було спокійне, як з каменя. Ясні очі полискували, як леза багнетів.

Череватий фельдфебель аж мінився зі злості.

— Збирайся! — прохарчав.

— Куди?

Мадяр залаяв і розігнався на батька з наїженим штиком.

— Halt’s Maul! Vorwärs — marsch! [1] Стули морду! Марш вперед! (нім.).

Батько здоровою рукою відсунув від грудей кріса і підійшов до матері, що напівмертва тремтіла під вікном.

— Будь здорова…

Потім схилився наді мною й поцілував мене в чоло.

…Цього вечора бачив я свого батька останній раз в життю. Його повісили ще тої самої ночі на росохатій «петрівці» під вікном.

…Так, молодий товаришу. Тому й досьогодні я не можу стерпіти оцих знаків: як сорока чекоче, як кіт миється і як неждано самі двері відчиняються в кімнаті.

1934

Цього місяця було кілька ясних ночей. Отак, бувало, пізнім вечором вийдете з хати, надворі вам ясно, як удень! Так місячно. Синіє мовчазливе небо й зорі переморгуються, й чути, як падає пожовкле листя на ясне плесо річки, чисте, мов хрусталь. Над річкою настовбурчилися кострубаті верби. Задивилися у воду на свою вроду. З-поза їхнього віття крадькома зиркає у малі віконця настирливий місяць і призирається, як на постелі поснули діти з русявими голівками у гребінних сорочках. По леваді завели мовчазний хоровід сивовусі вечірні мряки.

Тихо. Ясно і тихо.

І вам пригадується…

Еге ж!.. Такі ж самі тихі місячні ночі були тоді… І місяць зиркав у віконця, і зорі переморгувалися. А небо також було синє. Тільки собаки щось дуже вили. Сідали посередині подвір’я, знімали щелепи угору і довго протяжливо вили до зоряного неба.

Люди казали:

— Буде война!

— Буде война, бо собаки виють і фасоля подорожіла. Так само було й у чотирнадцятому році… Собаки виють, бо вітрять кров. Го-го, німина то розуміє… А фасоля подорожіла, бо купують на хліб до війська.

Справді, якісь дивні були тоді ночі ранньою осінню. Отак, бувало, стоїте серед німої тиші, задивлені в безмежну синяву неба, заслухані в таємний віковічний гомін, що навкруги вас, і нараз…

— Що це?

Блудні вогники по полях ходять? Ні! Але ж ні…

То, може, конюхи кладуть багаття та й бульбу печуть?

Де там! Файна бульба!.. Ну, ну…

Полум’я росте, вогонь бухає, як кров із живої рани, дим садить вам такий, що ну, іскри танцюють мільйонами роїв…

Овва!

Багряніє небо і вода у тихій річці, криваві тіні сновигають по білих стінах. Біля оплітків напівсонні розхристані матері тулять до себе наляканих дітей. А дужі батьки з сірими обличчями зложили руки хрестом на грудях і широко розкритими очима дивляться на палаючий небесний склін. А тремтячі вуста шепочуть…

І тоді серед гробової тиші — гомін дзвонів. Ох, той гомін! Такий якийсь тривожний, такий переразливий, аж болючий, аж проймаючий до глибини душі.

Так…

Ви, мабуть, повік пам’ятаєте той гомін дзвонів, що котився тоді полями ранньою осінню, у такі ясні, аж заясні ночі… Правда?

Правда, Василю Слоцький, Дмитре Пилипенку, Гнате Синишин, Сеню Головатий, Йване Чорнію, Грицю Закалюжний, Ониську Дужий?

Так чи не так, ґазди мої милі та й сусіди любі? А чого ж це ви, мої дорогенькі, від тієї пам’ятної осені отак плентаєте ногами та й ходите, гей ті каліки? Га? А що це ви ховаєте он там, за ковбицями, біля постелі?.. Ага, біяки від ціпа, поломані на твердих хлопських клубах. Так, так… Певно, на пам’ятку своїм онукам і правнукам. Так…

А на могилах Степана Синиці і Петра Костишина шарудить жовте листя, що попадало з калинових кущів. І дрімуче смерічкове віття щось шепоче березовим хрестам. І срібний іній блистить до місяця на зів’ялих травах… І якесь дрібнесеньке біле цвіття наче невинними дитячими очима глядить на світ.

Це, певно, так рясно зацвіли сльози старенької матері й сестрички з голубими очима, й чорнобрової дівчини з білим, блідесеньким личком.

Ніч.

Ясна ніч…

1934

Наскільки пам’ятаю — було це тому рік, пізньою осінню. Я тоді їхав ранішнім поїздом до школи. В купе, що в ньому я примістився, застав уже троє осіб: двох підстаркуватих господарів та молодого, може, сімнадцятилітнього хлопчину. Він скулився в куточку під вікном і спав, схиливши голову на грудях. Довге хвилясте волосся ясними жмутками стелилося йому на біле, мов стіна, лице. Такі ж самі білі худі руки мав, зложені навхрест під бородою.

Я добув олівець, розгорнув свій рахунковий зшиток та взявся обчисляти відсотки за п’ять літ й три місяці від якогось капіталу в доларах. Зараз біля мене розсівся на півлавки жилавий та вусатий ґазда в червонім кожусі і в патлатій баранячій кучмі. Він з філософічним спокоєм глядів на табличку «для некурящих», що висіла йому перед носом, і преспокійно пикав собі шпорта. Кілька разів підряд глипнув з-під лоба на мою «мазепинку», а відтак звернувся до свого сусіда, що сидів проти нього з закритими долонями обличчям.