Б’єрнстьєрне Б’єрнсон - Небезпечне сватання

— Такий закон природи, — сухо сказав Ларс.

— Так, для рослин і тварин.

— А ми хіба не тварини?

— Тварини, але водночас і діти господні, які поховали своїх мертвих з вірою в нього. Це він має право їх збудити, а не ми.

— Ет, це все порожня балаканина. Ми однаково колись перекопаємо кладовище, як настане пора. То хіба така велика біда, як ми зробимо це на кілька років раніше?

— Велика, і я скажу тобі чому. Ті, кого вони народили, ще живі, те, що вони збудували, ще стоїть, те, що вони любили, чого навчали, за що страждали, живе ще в нас і навколо нас. То хіба можна позбавляти їх місця останнього спочинку?

— Чую з твоєї мови, що ти розчулився, бо згадав свого діда, — відповів Ларс, — А по-моєму, час уже нарешті парафії відпочити від нього. Твій дід займав надто багато місця, поки був живий, то невже він і мертвий стоятиме нам на заваді? Якщо його останки не дадуть здійснити справу, яка принесла б щастя не тільки нам, а й сотні поколінь наших нащадків, то всі напевне скажуть, що він завдав парафії величезної шкоди.

Кнут Окре відгорнув з лоба неслухняного чуба, очі в нього заблищали, він був схожий на стиснуту пружину.

— Я вже пояснював, що це за щастя. Воно таке сумнівне, як і все, чим ти ощасливив парафію. Ти справді допоміг нам збудувати нову церкву, проте оселив у ній новий дух, і це зовсім не дух любові. Справді, в нас завдяки тобі прокладені нові дороги, але ти й показав нам шляхи, що ведуть до загибелі і вже й привели не одного з нас. Ти справді скоротив наші видатки на громадські потреби, зате ми почали витрачати більше на свої власні. Судові процеси, векселі й численні банкрутства — не велике щастя для громади. І ти смієш ображати небіжчика, що був благодійником цілої парафії? Смієш казати, що він стоїть нам на дорозі? Так, тепер видно, що тобі він стоїть на дорозі, але ти спіткнешся, якщо зважишся переступити через його могилу! Дух, який живе в тобі, а досі жив і в нас, — це не дух сили, а дух рабства. Нехай ніхто не порушує спокою кладовища, та на ньому сьогодні з’явиться ще одна могила: в ній ми поховаємо нашу пошану до тебе.

Ларс Гегстад підвівся, білий, як смерть, розтулив рота, але не зміг вимовити жодного слова. Соломинка впала додолу. Шукаючи її, він кілька разів спробував щось сказати й нарешті вибухнув, як вулкан:

— Оце така подяка за всі мої зусилля і мою працю? Щоб у громадській раді порядкував цей бабський проповідник? Хай у вас дідько головує, а не я, більше моєї ноги тут ніколи не буде! Досі цей ваш балаган тримався тільки на мені, а тепер нехай розвалюється, так вам і треба! Ось протокол! — Він кинув його на стіл. — Ганьба цьому збіговиську баб і шмаркачів! — Ларс стукнув кулаком по столу. — Ганьба парафії, що платить за працю так, як заплатила мені! — Він ще раз гримнув кулаком так, що важкий стіл підстрибнув і чорнильниця впала на підлогу, залишивши для нащадків велику пляму на тому місці, де Ларса Гегстада розбито вщент, незважаючи на весь його розум, силу й наполегливість.

Він вибіг з кімнати й відразу поїхав додому. Всі ще довго мовчали, їх налякав Ларсів голос і його гнів. Та ось Кнут Окре згадав слова, які сказав колись Ларс, і весело, наслідуючи Ларсів голос, мовив:

— Отже, говорити більше нема про що.

У всіх ніби камінь з душі звалився, всі загомоніли, радісно засміялися, наче то були не збори, на яких щойно обговорювали важливу справу. Мало хто пішов додому. Ті, що залишились, дістали свою їжу та питво, і блискавки, які спалахували вдень, надвечір змінилися громом бенкету. Люди знов відчули себе щасливими й незалежними, як колись давно, поки грізний Ларсів дух не присилував їх до мовчазної покори. Вони пили за свою волю, співали, а потім заходилися й танцювати: спершу Кнут із заступником голови, за ними всі члени ради, а далі хлопці й дівчата. Діти знадвору вигукували «ура!», бо ніколи ще не бачили таких веселих зборів.

Ларс мовчки тинявся по великих кімнатах Гегстада. Дружина, що хоч і любила чоловіка, але завжди тремтіла зі страху перед ним, намагалася тепер уникати його. Він занехаяв господарство, перестав дбати про родину, зате росла купа листів, що їх Ларс одержував і відсилав. Він пред’явив претензії громадській раді, а оскільки рада їх не задовольнила, подав на неї в суд. Так само поставився до його претензій банк, і він на нього також подав у суд. У листах, отриманих від них, він добачив образу для себе і подав позов уже на голову ради й керівника банку. В газетах почали з’являтися негарні статейки — подейкували, що їх писав сам Ларс. Вони сіяли чвари в парафії, нацьковували сусіда на сусіда. Часом Ларса не було по кілька тижнів, і ніхто не знав, де він. А повернувшись, він, як і раніше, не з’являвся на люди. В церкві його не бачили від часу загальних зборів.