Б’єрнстьєрне Б’єрнсон - Небезпечне сватання

Ми вже казали, що на гірське пасовисько старого Кнута вела тільки одна дорога — через його садибу. Та хіба такому спритному хлопцеві, як Туре, конче потрібна дорога? Якщо він об’їде човном відрогу, то опиниться з другого боку гори, а тоді вже знайде якийсь спосіб вилізти на неї, хоч схил там був такий стрімкий, що навіть кози, звиклі стрибати по кручах, насилу видряпувалися на нього.

Настала субота. Туре цілий день був надворі. Сонячне проміння вигравало на кущах, аж листя мінилося, а з пасовиська раз по раз долинав дівочий голос і звуки ріжка. Туре ще сидів на східцях перед дверима, коли з долини почав підійматися вечірній туман, помалу вкриваючи лісисте узбіччя. Хлопець подивився угору на пасовисько. Там залягала тиша. Далі він перевів погляд на хутір Гусебю. Потім відштовхнув човна від берега й поплив навколо відроги.

Аслауг тим часом попоралась і тепер сиділа в хижі. Вона думала про Туре. Сьогодні він, звичайно, не зможе прийти, тим легший шлях буде іншим хлопцям, до яких їй байдуже. Тому вона спустила з ланцюга собаку і вийшла з хижі, нікому нічого не сказавши. Вона сіла на кручі, з якої відкривався краєвид на долину, але знизу здіймався туман, і нічого не було видно. Крім того, все там викликало в неї сумні спогади. Вона підвелася, пішла навмання пасовиськом і врешті сіла з того боку, де гора стрімко спадала до затоки.

Дівчина довго дивилась на водяне плесо внизу, і помалу її огорнув спокій. їй захотілося співати, і вона завела протяглу пісню, що далеко покотилася гучною луною в нічній тиші. На душі в Аслауг стало так гарно, що вона заспівала й другу строфу. І раптом їй почулося, ніби знизу хтось підспівує їй. «Господи, хто б це міг бути?» — подумала Аслауг, підійшла до урвища, вчепилася за стовбур тоненької берези, що росла над проваллям, і заглянула вниз. Але нікого там не побачила. Перед нею розлягався фіорд, гладенький і спокійний, навіть жодна пташка не пролітала над ним.

Аслауг вернулася на своє місце ізнов заспівала. І їй почав підспівувати той самий голос, тільки вже ближче. «Мабуть, там таки хтось є!» — подумала дівчина. Вона схопилася й ще раз нахилилась над урвищем. Тепер вона побачила під горою човен. Він був так далеко внизу, що скидався на мушлю. Дівчина ковзнула поглядом вище по узбіччю гори й помітила червону шапку, а тоді й хлопця, що натужно спинався по майже прямовисній кручі.

— Господи, хто б це міг бути? — вголос спитала сама себе Аслауг, відпустила березу й відійшла від краю урвища. Вона боялася признатись навіть собі, що знає, хто то.

Дівчина впала на землю й обома руками вчепилася в траву, немов це їй самій треба було шукати опори. Але корінці трави подалися. Аслауг голосно зойкнула й почала палко просити всемогутнього господа допомогти Туре. Та раптом їй спало на думку, що, мабуть, Туре своїм вчинком випробовує боже терпіння, тому навряд чи бог йому допоможе.

— Ще тільки єдиний раз! — благала дівчина й так міцно обіймала собаку, наче то був Туре.

Від хвилювання вона качалась по траві, не відпускаючи собаки, а час ніби зупинився.

Та ось собака вирвався з її обіймів.

— Гав, гав! — загавкав він на краю урвища, махаючи хвостом. — Гав, гав! — загавкав він знов, повернувшись до Аслауг, і сперся передніми лапами їй на груди.

— Гав, гав! — озвалась з урвища луна.

Відразу по тому над кручею з’явилася червона шапка, а за мить Туре вже був біля Аслауг.

Він довго відсапувався, неспроможний вимовити й слова. А як нарешті здобувся на голос, то так і не сказав нічого путнього.

Зате старий Кнут Гусебю, коли довідався про все, сказав путнє слово:

— Годящий хлопець. Нехай сватає мою дівку!

Часом буває, що серед розлогої долини височить пагорб, відкритий з усіх боків сонцю, яке з ранку до вечора заливає його своїм промінням. Хутори, що стоять ближче до високих гір і менше бачать сонце, дають таким пагорбам назву Сульбакен — Сонячна гора. Дівчина, про яку тут буде мова, жила на такій Сонячній горі, тому й сам їхній хутір звався Сульбакен. Сніг там восени залягав найпізніше, а весною танув найшвидше.

Господарі хутора були гаугіанцями [1] Гаугіанці — прибічники Г. Н. Г ауге (1771–1824), керівника релігійного руху в Норвегії кінця XVIII поч. XIX ст , і їх прозивали «читцями», бо вони більше читали Біблію за інших навколишніх мешканців. Господаря було звати Гутторм, а його дружину — Карен. У них знайшовся син, проте скоро помер, і вони три роки не ступали на східний бік церкви. Після цього в них народилася дівчинка, яку вони, на пам’ять про померлого сина Сюверта, назвали Сюнев, — іншого ім’я, що хоч якось нагадувало б синове, вони не знайшли. Але мати кликала її Сюневе, бо, поки дівчинка була маленька, додавала до її ім’я ще й слово «моя», і їй здавалось, що «Сюневе моя» легше вимовляти, ніж «Сюнев моя». Так чи інакше, а коли дівчина підросла, всі почали називати її Сюневе і майже всі сходились на тому, що в їхній парафії немає і не було вродливішої за неї дівчини. Вона була ще зовсім мала, коли батьки почали брати її з собою в неділю до церкви. Спершу Сюневе розуміла в церкві тільки одне: що пастор лає Бента Тюряжника, який сідав під самою кафедрою. Але батько хотів, щоб дівчина ходила з ними, мовляв, хай звикає, і мати теж боялася лишати її вдома, «бо невідомо, чи там її тим часом хтось догляне». Коли в них хворіло ягня, порося чи навіть корова, їх негайно віддавали Сюневе, і матері здавалося, що худобина відразу ж починала одужувати. Щоправда, батько не був цього певен, та хіба не однаково, чиє то буде ягня чи порося, аби тільки воно стало на ноги.