Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.

— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.

Талаба-бек аж засичав:

— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.

Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.

А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.

Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:

— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?

Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.

— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.

— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.

— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.

— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.

Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:

— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.

Новий квартирант?

Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.

— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.

— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.

Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:

— Він теж тут житиме.

Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.

Зрештою в нас з’явився Мансур Бахі, диктор Александрійського радіо, молодий, років на двадцять п’ять, витончений, з тонкими аристократичними рисами обличчя. У всьому його вигляді було щось дитяче, проте зовсім не жіноче.

Отож кожна кімната пансіонату знайшла свого мешканця, й Маріанна була як ніколи щаслива.

Я теж тішився. Звісно, молодості притаманні радість і веселощі, одначе, може, нові пожильці не погребують інколи посидіти і в колі стариганів?

Маріанна раділа по-своєму.

— У всякому разі, вони не студенти, — задоволено проказувала вона.

Якось радіо передавало концерт Умм Кальсум. Маріанна закликала всіх мешканців пансіонату провести цей вечір укупі. Це будуть приємні посидінки з музикою та бесідами.

Ми скинулись, купили горілки й приготували спільну вечерю — смаженю. Всі повсідалися біля приймача, а Зухра метеликом пурхала по кімнаті, обслуговуючи поважне товариство. Надворі стало прохолодно, однак вечір мав бути тихим, спокійним, безвітряним.

— Небо чисте, — оголосила Зухра, — можна зірки лічити.

Вечірка була у розпалі, дзвеніли келихи, всі весело гомоніли. Лише Талаба Марзук нервував. Ще напередодні він поділився зі мною своїми побоюваннями.

«Пансіонат став для мене справжнім пеклом, — сказав він, — я не маю сумніву, що невдовзі всі мешканці знатимуть подробиці моєї біографії — якщо не газети, то диктор Мансур Бахі постарається».

Маріанна давно все знала про всіх своїх квартирантів.

— Пан Сархан походить із знатної родини аль-Бухейрі! — сказала вона.

Я нічого не чув раніше про цю родину.

Талаба Марзук, до речі, теж.

— Один його товариш, — розповідала Маріанна, — дізнався, що панові Сархану набридло жити в старій незручній квартирі, й порекомендував переїхати до мого пансіонату.

— А Хусні Алам?

— Пан Хусні — з сім’ї Аламів у Танті, володіє сотнею феданів землі.

Вона повідомила це таким тоном, наче земля належала особисто їй:

— Саме сотнею, не більше й не менше, і революція не зачепила їх. — Маріаннине обличчя променилося радістю, немов їй неабияк пощастило в житті.

— Він завітав до Александрїї, щоб налагодити тут свій бізнес, — закінчила вона оповідь.

— А ти пораєш свою земельку? — відгукнувся Сархан.

— Здав її орендарям. — Хусні Алам був лаконічний.

Сархан насмішкувато поглянув на нього.

— Скажи краще, — мовив він, — що не засіяв у житті жодного клаптя землі!