Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Мій володарю, хто, крім Аллаха, міг звинуватити людину в блюзнірстві, не відаючи, що в неї за душею?

— Той, хто в усьому виконує Божу волю!

Чортівня! Хто в змозі заявити, що зрозумів істинну суть віри? Коли ми намагаємось усвідомити своє справжнє місце в цьому великому домі, який називають світом, у нас іде обертом голова.

Я прожив довге життя, щедре на різні події, насичене розмовами й роздумами. Не один раз подумав викласти його на папері, як це зробив мій старий товариш Ахмед Шафін — паша, однак, так і не зробив цього — щоденні клопоти зв’язали мені руки. Зараз, коли тьмяніє пам’ять і слабіють м’язи, сама згадка про такий намір викликає в мене біль і сум.

Нехай залишаться зі мною всі ці спомини про Аль-Азхар, про дружбу з шейхом Алі Махмудом, Закарією Ахмедом і Саїдом Дервішем, про партію Аль-Умма, про все, що єднало мене з нею і що розділяло, про партію Ватан з її ентузіазмом і глупством, про партію Вафд з її революцією, нескінченними партійними чварами, котрі примусили мене стати на нейтральну позицію, про братів-мусульман, яких я не любив, про комуністів, яких не розумів. Вже в минулому мої любовні втіхи, мрії про щасливе сімейне життя. Я заходив до Асьюніса, Пасторідіса і Антоніадіса, гостював в «Надсорі» й «Сесілі», де зазвичай збиралися наші та іноземні політичні діячі.

Там завжди можна було дізнатися про все на світі, отримати будь-які новини. Еге ж, одні лише спогади…

У мене є два прохання до Аллаха: перше — допомогти мені вирішити проблему віри. Друге — не насилати на мене хвороб, які позбавляють руху. У мене ж бо немає нікого, хто міг би допомогти в такому горі.

Який чудовий портрет! Зображена на нім жінка — втілена юність. Вона сперлася правим коліном на сидіння стільця, поклавши обидві руки на бильце. Голівка повернута в бік об’єктива. Декольте її скромної сукні відкриває гнучку шию і верхню частину білих грудей.

Маріанна сиділа у вітальні, накинувши на плечі чорне пальто, зануривши підборіддя в синє кашне і чекала призначеної години, щоб вирушити до лікаря.

— Ти казала мені, що революція відібрала у тебе гроші? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене, вигнувши підмальовані брови.

— Хіба ти нічого не чув про падіння курсу акцій?

Видно, відповідь вона прочитала в моїх очах, бо зразу докинула:

— Я втратила все зароблене в роки другої світової війни. Можеш мені повірити: надбала грошей лише завдяки власній сміливості, бо лишилася жити в Александрії, тоді як більшість городян кинулись утікати до Каїра чи в сусідні села, лякаючись німецьких нальотів. Я пофарбувала вікна в синє і завісила їх шторами. Танцювали ми при світлі свічок. Тоді ніхто не міг переважити столичних офіцерів щедрістю і благородством.

Коли Маріанна зрештою пішла до лікаря, я довго дивився на портрет її першого чоловіка. Хто вбив тебе і з якої зброї? А скількох юнаків мого покоління згубив ти, перш ніж настала твоя черга?

У вітальні лунала європейська музика. Це було єдине, що дратувало мене в цьому пансіонаті. Повернувшись від лікаря, Маріанна прийняла ванну й тепер сиділа біля приймача, закутавши плечі білим бурнусом. Своє руде фарбоване волосся зібрала на маківці, повтикавши туди безліч білих металевих шпильок. Забачивши мене, вона приглушила звук, налаштувавшися до тривалої бесіди.

— Пане Аміре, — почала Маріанна, — ти, звичайно, маєш якийсь капітал.

— Ти що, збираєшся щось розпочати? — обережно спитав я.

— Ні, однак ти в такому віці, та і я теж, коли людині загрожують усілякі хвороби та злигодні.

— Я прожив життя чесно й збираюся спокійно вмерти, — ще не оговтався я від здивування.

— Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не був вітрогоном…

— У тебе пам’ять нівроку, — засміявся я, — сподіваюся, мої гроші проживуть довше від мене самого.

Маріанна махнула зневажливо рукою.

— Цього разу лікар дуже підбадьорив мене, — мовила вона.

— Це чудово, коли не треба хвилюватися.

— Ми повинні добряче погуляти новорічної ночі.

— Якщо, звичайно, нам це дозволить зробити здоров’я.

— О, ці новорічні свята… — замріяно проказала Маріанна, хитаючи головою.

Схвильований спогадами далеких днів, що раптово заполонили мене, я вигукнув:

— Які вельможі ходили за тобою!

— Я кохала лише раз, — відказала вона, кивнувши пальцем на портрет капітана. — А вбив його студент, один з тих, які мешкають у мене й зараз! Авжеж, це був пансіонат для панів! — проказала з погордою Маріанна. — В мене працювали кухар з помічником, офіціанти, праля, служки. А зараз лише час від часу навідується праля!